1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Сайт м. Рівне 0362.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.ua/   З приводу розміщення реклами на сайті звертайтеся до адміністратора за телефоном (096) 74 54 879
   
http://neparsja.com/index.php?option=com_content&view=article&id=1520:28-2013-rivnebiz-party2&catid=233:2013-03-04-19-32-58   Сайт м. Рівне 0362.in.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.in.ua/

Матеріали із зарбіжної літератури

 

Крошка Цахес, по прозванию Циннобер. Пересказ

В маленьком государстве, где правил князь Деметрий, каждому жителю предоставлялась полная свобода в его начинании. А феи и маги выше всего ставят тепло и свободу, так что при Деметрий множество фей из волшебной страны Джиннистан переселилось в благословенное маленькое княжество. Однако после смерти Деметрия его наследник Пафнутий задумал ввести в своем отечестве просвещение. Представления о просвещении были у него самые радикальные: любую магию следует упразднить, феи заняты опасным колдовством, а первейшая забота правителя — разводить картофель, сажать акации, вырубать леса и прививать оспу. Такое просвещение в считанные дни засушило цветущий край, фей выслали в Джиннистан (они не слишком сопротивлялись), и остаться в княжестве удалось только фее Розабельверде, которая уговорила-таки Пафнутия дать ей место канониссы в приюте для благородных девиц.

Эта-то добрая фея, повелительница цветов, увидела однажды на пыльной дороге уснувшую на обочине крестьянку Лизу. Лиза возвращалась из лесу с корзиной хвороста, неся в той же корзине своего уродца сына по прозвищу крошка Цахес. У карлика отвратительная старческая мордочка, ножки-прутики и паучьи ручки. Пожалев злобного уродца, фея долго расчесывала его спутанные волосы… и, загадочно улыбаясь, исчезла. Стоило Лизе проснуться и снова тронуться в путь, ей встретился местный пастор. Он отчего-то пленился уродливым малюткой и, повторяя, что мальчик чудо как хорош собою, решил взять его на воспитание. Лиза и рада была избавиться от обузы, не понимая толком, чем её уродец стал глянуться людям.

Тем временем в Керепесском университете учится молодой поэт Бальтазар, меланхоличный студент, влюбленный в дочь своего профессора Моша Терпина — веселую и прелестную Кандиду. Мош Терпин одержим древнегерманским духом, как он его понимает: тяжеловесность в сочетании с пошлостью, еще более невыносимой, чем мистический романтизм Бальтазара. Бальтазар ударяется во все романтические чудачества, столь свойственные поэтам: вздыхает, бродит в одиночестве, избегает студенческих пирушек; Кандида же — воплощенная жизнь и веселость, и ей, с её юным кокетством и здоровым аппетитом, весьма приятен и забавен студент-воздыхатель.

Между тем в трогательный университетский заповедник, где типичные бурши, типичные просветители, типичные романтики и типичные патриоты олицетворяют болезни германского духа, вторгается новое лицо: крошка Цахес, наделенный волшебным даром привлекать к себе людей. Затесавшись в дом Моша Терпина, он совершенно очаровывает и его, и Кандиду. Теперь его зовут Циннобер. Стоит кому-то в его присутствии прочесть стихи или остроумно выразиться — все присутствующие убеждены, что это заслуга Циннобера; стоит ему мерзко замяукать или споткнуться — виновен непременно оказывается кто-то из других гостей. Все восхищаются изяществом и ловкостью Циннобера, и лишь два студента — Бальтазар и его друг Фабиан — видят все уродство и злобу карлика. Меж тем ему удается занять место экспедитора в министерстве иностранных дел, а там и тайного советника по особым делам — и все это обманом, ибо Циннобер умудрялся присваивать себе заслуги достойнейших.

Случилось так, что в своей хрустальной карете с фазаном на козлах и золотым жуком на запятках Керпес посетил доктор Проспер Альпанус — маг, странствующий инкогнито. Бальтазар сразу признал в нем мага, Фабиан же, испорченный просвещением, поначалу сомневался; однако Альпанус доказал свое могущество, показав друзьям Циннобера в магическом зеркале. Выяснилось, что карлик — не волшебник и не гном, а обычный уродец, которому помогает некая тайная сила. Эту тайную силу Альпанус обнаружил без труда, и фея Розабельверде поспешила нанести ему визит. Маг сообщил фее, что составил гороскоп на карлика и что Цахес-Циннобер может в ближайшее время погубить не только Бальтазара и Кандиду, но и все княжество, где он сделался своим человеком при дворе. Фея принуждена согласиться и отказать Цахесу в своем покровительстве — тем более что волшебный гребень, которым она расчесывала его кудри, Альпанус хитро разбил.

В том-то и дело, что после этих расчесываний в голове у карлика появлялись три огнистых волоска. Они наделяли его колдовской силой: все чужие заслуги приписывались ему, все его пороки — другим, и лишь немногие видели правду. Волоски надлежало вырвать и немедленно сжечь — и Бальтазар с друзьями успел сделать это, когда Мош Терпин уже устраивал помолвку Циннобера с Кандидой. Гром грянул; все увидели карлика таким, каков он был. Им играли, как мячом, его пинали ногами, его вышвырнули из дома, — в дикой злобе и ужасе бежал он в свой роскошный дворец, который подарил ему князь, но смятение в народе росло неостановимо. Все прослышали о превращении министра. Несчастный карлик умер, застряв в кувшине, где пытался спрятаться, и в виде последнего благодеяния фея вернула ему после смерти облик красавчика. Не забыла она и мать несчастного, старую крестьянку Лизу: на огороде у Лизы вырос такой чудный и сладкий лук, что её сделали личной поставщицей просвещенного двора.

А Бальтазар с Кандидой зажили счастливо, как и надлежит жить поэту с красавицей, которых при самом начале жизни благословил маг Проспер Альпанус.

 

 

 

«Мистецтво поетичне» — віршований трактат Нікола Буало.

 

«Мистецтво поетичне» (1674)

Віршований трактат Буало «Мистецтво поетичне» належить до найвидатніших пам'яток світової естетичної думки. Твір майже на три століття пережив свою історичну епоху і літературну практику, яка його породила. Минав час, змінювалися художні погляди в суспільстві, а «Мистецтво поетичне» не втратило інтересу і дотепер.

«Мистецтво поетичне» було задумане, як засвідчував автор, під впливом читання відомого "Послання до Пізонів" Горація. Вибір жанру власного твору і форма його викладу підкреслювали найсерйозніший намір автора — встановити закони і критерії високого, вічного мистецтва, ідеальні зразки якого створила античність. Чимало положень, які розвивав  Буало, безсумнівно, перекликались із художніми ідеями античної поетики. Часто повторював автор поеми і ті думки, що були висунуті його попередниками — теоретиками французького класицизму. Однак за всім цим  Буало   на чільне місце в мистецтві ставив те, що пов'язувало його зі своєю добою. Звідси він черпав натхнення, запал, глибоку переконаність у перевазі своїх принципів. Не слід забувати при цьому, що в особі Буало маємо не тільки критика і теоретика сучасної йому літератури, але й художника слова, що володів неабияким поетичним хистом і спирався також на власний поетичний досвід. Тому теоретичні думки і живі спостереження Буало  в «Мистецтві поетичному» завжди позначені авторською індивідуальністю, його темпераментом, оригінальним способом вираження думок.

Блискуча афористична форма викладу, жвавість образів послугували тому, що в найзагальніших питаннях поетичної теорії, відомих ще до  Буало, досі посилаються все-таки на автора «Мистецтва поетичного». У цьому творі Буало-художник часто бере гору над Буало-теоретиком. І тоді автор взагалі переходить межі своєї ж власної доктрини, виступаючи безпосередньо як розумна, прониклива людина, що розуміє і цінує мистецтво та поезію, заглиблюється в «секрети» творчості. Справді велич генія виявляється там, де він піднімається над уявленням і пересудами свого часу, прозирає в майбутнє. Тим-то не обов'язково кожну думку Буало розглядати лише у світлі теорії класицизму. Істинність його ідей нам сьогодні краще і корисніше перевірити сучасним знанням про мистецтво. При такому нашому прочитанні  Буало  він захоплює не тільки фахівця з історії чи теорії поезії, але й кожного любителя мистецтва поетичного слова. Класицизм, а заодно і його поетика, розроблена Буало, давно належить історії, але поетичні формули з його «Мистецтва поетичного» й досі вражають людську уяву проникливістю і точністю суджень, багатством художньої думки, яка пережила свій час.

 

Ставлення сучасників

Доля «Мистецтва поетичного» була складною. Навіть сучасники Буало по-різному ставились до його поетичних принципів. У художньо-естетичних засадах французького класицизму, зведених  Буало  до чіткої цілісної системи, одні сучасники бачили непорушні норми і закони художньої творчості, а інші, навпаки, висміювали і принижували автора та його твір. Нищівній критиці піддавали «Мистецтво поетичне» вже у XVIII ст. французькі просвітителі. Пізніше розгром твору довершували поети-романтики. Однак важко назвати інший теоретичний твір тих часів, який користувався б такою широкою популярністю і впливом, як поема  Буало .

Суперечливі і цілком протилежні оцінки літературно-естетичної системи  Буало , звичайно, відбивають боротьбу протилежних тенденцій і напрямів у різні літературні епохи. Водночас сучасний читач не обійде увагою і ті дійсні кричущі суперечності, які властиві поглядам Буало і природу яких слід шукати в особливостях його історичної доби.

Буало  рішуче виступав проти консерватизму сучасної йому літератури. Тим часом його власна літературно-естетична концепція спрямована на регламентацію творчості, на канонізацію і увіковічення практики класицизму — того методу, художні принципи якого він вважав вічними, незмінними і єдино вірними. Цю антитезу знаходимо в багатьох твердженнях теоретика. Односторонністю, а відтак і обмеженістю позначені самі по собі прогресивні вимоги  Буало  щодо об'єктивного змісту в мистецтві, наслідування «природі», правдивості характерів і ситуацій, вірності законам жанру та інші принципи, які він стверджував. і природу яких слід шукати в особливостях його історичної доби.

 

Буало рішуче виступав проти консерватизму сучасної йому літератури. Тим часом його власна літературно-естетична концепція спрямована на регламентацію творчості, на канонізацію і увіковічення практики класицизму — того методу, художні принципи якого він вважав вічними, незмінними і єдино вірними. Цю антитезу знаходимо в багатьох твердженнях теоретика. Односторонністю, а відтак і обмеженістю позначені самі по собі прогресивні вимоги Буало щодо об'єктивного змісту в мистецтві, наслідування «природі», правдивості характерів і ситуацій, вірності законам жанру та інші принципи, які він стверджував. до чіткої цілісної системи, одні сучасники бачили непорушні норми і закони художньої творчості, а інші, навпаки, висміювали і принижували автора та його твір. Нищівній критиці піддавали «Мистецтво поетичне» вже у  XVIII ст. французькі просвітителі. Пізніше розгром твору довершували поети-романтики. Однак важко назвати інший теоретичний твір тих часів, який користувався б такою широкою популярністю і впливом, як поема Буало

 

Суперечливі і цілком протилежні оцінки літературно-естетичної системи  Буало , звичайно, відбивають боротьбу протилежних тенденцій і напрямів у різні літературні епохи. Водночас сучасний читач не обійде увагою і ті дійсні кричущі суперечності, які властиві поглядам Буало і природу яких слід шукати в особливостях його історичної доби.

Буало рішуче виступав проти консерватизму сучасної йому літератури. Тим часом його власна літературно-естетична концепція спрямована на регламентацію творчості, на канонізацію і увіковічення практики класицизму — того методу, художні принципи якого він вважав вічними, незмінними і єдино вірними. Цю антитезу знаходимо в багатьох твердженнях теоретика. Односторонністю, а відтак і обмеженістю позначені самі по собі прогресивні вимоги  Буало щодо об'єктивного змісту в мистецтві, наслідування «природі», правдивості характерів і ситуацій, вірності законам жанру та інші принципи, які він стверджував.

 

 

Композиція твору

Композиційно «Мистецтво поетичне» складається з чотирьох пісень. Будова твору не відзначається особливою стрункістю і чіткістю — загальна вада творів Буало. Так, деякі думки автора та положення повторюються в піснях першій і четвертій. Однак композиційний план простежується легко. У першій пісні розглядаються загальні принципи художньої творчості: суть і значення поетичного таланту, основоположна роль розуму, свідомого начала в роботі над композицією, стилем, у віршуванні. Друга пісня присвячена характеристиці дрібних поетичних жанрів: ідилії, елегії, сонета, епіграми, рондо, балади, мадригала, сатири, водевіля. У третій пісні автор переходить до теорії основних жанрів класичної літератури: трагедії, комедії та епопеї. Принагідно висвітлюються важливі проблеми творчості, що стосуються змалювання характерів, типізації, драматичного конфлікту. Нарешті, пісня четверта заповнена головним чином міркуваннями на морально-етичні теми.

Буало починає розмову з проголошення давньої тези про те, що для занять поезією потрібен талант і натхнення. Однак думка ця здається тривіальною тільки на перший погляд. Вся справа в тому, як тлумачити талант, в чому полягає природа творчості, адже саме з цього й починаються розбіжності між численними поетичними теоріями. Згідно з поглядами Буало мистецтво можна пізнати тільки шляхом критичного аналізу розумом:

 

Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам
Принадність і красу утворює пісням.
Бувають автори, що їхні думки тьмяні
В густому плавають, імлистому тумані,
Аж сонцем розуму його не розігнать.
Ви вчіться мислити, тоді уже писать.
Що справу ми собі здаємо виразніше,
То й наше твориво складається ясніше.

Тільки розум, здоровий глузд мусять керувати поетом, аби твір досяг вищої гармонії задуму і виконання, форми і змісту, частин і цілого. Згадаймо тут, що симетрія, гармонія і єдність — основні принципи раціоналістичної естетики Р. Декарта, яка протиставляла чуттєве і раціональне пізнання. Буало послідовно проголошує людський розум вищим незаперечним і постійним авторитетом для художника і протиставляє його натхненню.

Прикметою широкого розуму є здатність поета усвідомлювати характер своєї талановитості, щоб іти власним шляхом, а не чужим. Мовляв, кожному своє:

Одним — кохання пал оспівувати милий,
А другим — епіграм гострити влучні стріли.

Справжній поет не повинен піддаватись шаленству натхнення, бо ж натхнення якраз і полягає в тому, щоб свідомо і розумно слідувати законам високого мистецтва. Не годен називатися поетом той, хто заглиблюється в зайві описи дрібниць і, втрачаючи міру, порушує гармонію; хто, «зраджуючи шляхетності», вдається до низького, «базарного» стилю. Найбільше ж слід пильнувати «чистоти і ясності» мови, благозвучності, злагодженості, дотримуватися одного взятого тону. Словом, все мусить стояти на своєму місці, підкорятися правилам простоти й міри.

У цих порадах не можна не бачити певних суперечностей, властивих взагалі поетиці класицизму, що ґрунтуватися на двоїстій дуалістичній філософії Р. Декарта. Класицизм не міг узгодити суперечність між двома началами людської природи — між матеріальним і духовним, між розумом і чуттям. Звідси йде раціоналістичне протиставлення розуму, трактованого як самодостатній, єдиний і абсолютний засіб пізнання, чуттєвим зв'язкам людини з навколишнім світом. Звідси вкрай одностороннє розуміння натхнення і творчого процесу, яке виключає присутність індивідуального досвіду, емоційних факторів, інтуїції, а головне — постійної зумовленості форми художнього твору конкретним життєвим змістом.

Боротьба Буало за чистоту, простоту і ясність мови мала позитивне значення. Недарма автор посилається на досвід поетів "Плеяди" (Ж.Маро) і особливо на поезію Ф. Малерба, який своєю практикою не тільки поклав початок класичним регламентаціям, але й намагався демократизувати поетичний стиль, упорядкував віршування.

Аж ось прийшов Малерб — і вперше появив нам
Правдивий, чистий вірш у чергуванні рівнім,
Міць у порядку слів належнім показав,
У музі приписи обов'язкові дав.
Тож мова, мудрою очищена рукою,
Вже не разила нас безладністю гидкою…
Ставайте ж на його пошани гідний шлях,
Чистоти й ясності пильнуйте у словах.

Та не будемо занадто обманюватися відносно демократичності мовних принципів класицистичної поетики. Заклики Буало до чистоти й ясності мови, його філіппіки проти «марнославства», проти туманного, переобтяженого поетичними умовностями стилю, властивого «преціозній» літературі, водночас і, головним чином, спрямовані на очищення мови від «вуличного», «брутального», «низького», тобто простонародного елемента. Мова народних низів, не менш ненависна йому, ніж витончений неприродний стиль манірної і аристократичної літератури. Тут також кидається в вічі слабкість класицистичної поетики: її різко виражений класовий характер. Ідеалом Буало є спокійно-величний, врівноважений, сповнений благородства і високої гармонії стиль, розважливо звірений із законами прекрасного. Раціоналістичний і канонічний характер такої поетики обертається тут, як і в багатьох інших моментах, своїми консервативними сторонами.

Композиція твору, згідно з вказівками Буало, також визначається не стільки живим змістом твору, як апріорно виведеними правилами й законами, дотримуватися яких поетові допомагає розум. Основа цих законів — формальна довершеність, гармонійне співвідношення частин і цілого:

Хай пензля тонкого, умілого картини,
Митцем керовані, сполучаться в єдине;
Хай, слів промовистих шукаючи, поет
Далеким одбігом не затира сюжет.

Розважливість, холодний розрахунок — кращі порадники поета в його роботі. Необхідно знов і знов повертатися до написаного, звіряти кожне слово з голосом розуму і доцільності, не довіряти чуттям.

Спішіть поволі ви; не здавшися зарання,
Вертайте знов і знов до вашого писання;
Шліфуйте, щоб іще не раз пошліфувати,
Не бійтесь креслити, а інколи й додать.

Так навіть у часткових питаннях поетики і творчого процесу автор «Мистецтва поетичного» послідовно дотримується раціоналістичних основ теорії класицизму.

Другий головний принцип цієї поетики — вірність природі — також тісно зв'язаний з раціоналістичною філософією. Буало ставить знак рівності між розумом (істиною) та красою. І краса й істина знаходяться в природі, тобто в об'єктивній дійсності. Поет, який прагне мистецтва істинного й прекрасного, мусить обрати зразком для себе природу. Оскільки найкраще розуміли і наслідували природу великі художники античності, то твори стародавніх класиків є вищим і вічним зразком для мистецтва всіх часів, бо істинність і краса цих творів перевірена віками. Які ще переконливі докази можуть бути?

Французькі класики XVII ст. гідно цінували красу, правдивість і стихійний реалізм античного мистецтва. Однак окремі реалістичні тенденції неодмінно вступають у суперечність із доктриною класицизму. Канонізуючи метод і прийоми, форми і жанри давнього мистецтва, класицизм заперечував історичний розвиток мистецтва, зумовленість художнього методу характером суспільної свідомості. Отож навчання античного мистецтва уявлялося Буало як звичайнісіньке наслідування й копіювання форм, прийомів, сюжетів, вироблених тим мистецтвом.

Принцип наслідування природі, проголошуваний французькими класиками, також трактується ними вузько і абстрактно. Даремно було б у відомих рядках Буало: «Природу лиш одну за вчительку візьміте» бачити той глибокий зміст, який, наприклад, вкладали в лозунг наслідування природі французькі просвітителі XVIII ст. Буало закликає зображувати не всю природу, не все багатство явищ, а відбирати явища з точки зору «високого» мистецтва. Крім того, у Буало йдеться головним чином про людську природу в її раціоналістичних виявах і формах буття.

Буало не відмовляє поетові в праві зображувати жахливі чи потворні явища життя:

І змії, і гидкі, потворні дивогляди,
В мистецтві явлені, очам дають розраду.

Але ці явища повинні зображуватись так, щоб вони здавалися «приємними», щоб поезія «розважала»:

Стають приємними всі явища страшні,
Як пензель їх тонкий віддасть на полотні.
Отож трагедія нам чари навіває,
Як на кону Едіп скривавлений ридає,
І мук Орестових видовище всякчас
Солодкі виклика і чисті сльози в нас.

Буало закликає поетів обмежувати природу сферою істинного і розумного, де виявляють свою силу вічні і незмінні закони природи. Мистецтво мусить зображувати загальні явища, а не часткові, індивідуальні, до яких Буало відносить те, що не вкладається в логічно побудовану гармонійну схему світу. Проблемі співвідношення правди життєвої і правди художньої Буало надає першорядного значення. Відповідно до раціоналістичної доктрини автор «Мистецтва поетичного» розмежовує правдиве і правдоподібне, дійсне й імовірне. Перевага надається художньому вимислу, який мусить узгоджуватися з логікою подій та характерів. Незвичайні факти і явища, що виходять за межі розумного, хоч і мають місце в житті, не повинні цікавити автора трагедії.

Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,
Чудною видасться і правда нам жива.
Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,
Бо ні ума, ні серця не тривожать.

Таке розуміння художньої типізації, як бачимо, не позбавлене здорового, реалістичного начала. Свою знамениту формулу «прекрасне тільки правдиве» Буало не наповнив конкретним змістом, але й при всій своїй абстрактності, при всіх обмеженостях і обмовках, вимога художньої правди, якою пройнятий твір Буало, була в умовах XVII ст. явищем прогресивним, спрямованим на зближення мистецтва і дійсності.

Зображення характерів і подій мусить бути підпорядковане вищій меті — втіленню етичного ідеалу, здійсненню виховної функції мистецтва. Тому Буало виступає проти голої фактографії, проти емпіризму — і це, безсумнівно, є позитивним у його теорії. Водночас розуміння законів розуму як вічних і непідвладних історії зумовило абстрактний підхід класиків до зображення людського характеру.

У «Мистецтві поетичному» Буало виступив проти одномірного й спрощеного змалювання в художньому творі героя. Характер героя має бути повнокровним, не позбавленим живих людських вад і слабостей, інакше він здаватиметься ходульним, непереконливим. Митець повинен зберігати повноту людських рис і якостей, щоб можна було повірити у правдоподібність персонажів:

…вади деякі герой повинен мать:
Ахілл нам любий тим, що, як огонь, гарячий,
І ревно від образ, мов та дитина, плаче.
Якби не знав герой ні огріхів, ні хиб,
Ми натуральності в портреті не знайшли б.

Однією з вимог до зображення героя класицизм висував єдність характерів. Буало-теоретик класицизму уявляв людський характер як щось незмінне і постійне, що не зв'язане з розвитком і рухом. Однак характер повинен нести в собі певну визначену ідею:

Агамемнон нехай вражає нас пихою,
Еней побожністю сіяє над усіх.
Надайте певних рис ви кожному із їх.

Інші, так би мовити, побічні риси не повинні суперечити провідній, суттєвій якості характеру. Міцні закони трагедії вимагають, щоб характер до кінця залишався самим собою, незмінно містив у собі загальну, хоч і персоніфіковану ідею. Тут перед нами знову яскраво виявляється одна із суперечностей теорії Буало: з одного боку він закликає до спостереження людських характерів у самому житті, до аналізу суспільних умов формування людини («вивчайте звичаї, краї й часи терпляче: не раз од клімату залежить людська вдача») і водночас вводить ряд застережень і обмежень, які зводять нанівець цю реалістичну тенденцію. Так, герой класицистичної драматургії, наприклад, поставав на основі абстрактно-логічних суджень про ідеї добра і зла, краси й потворності, любові й ненависті і т. д. Так само і в Буало вимога єдності характерів зумовлює їх статичність, неконкретність та умовність:

…як автор малювати героя почина, -
Нехай герой у всьому вірний буде
І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

Схильність Буало до нормативності і метафізичності і метафізичної логіки особливо виявилася в теорії жанрів. Автор «Мистецтва поетичного» узаконює тільки ті жанри, які культивувалися в мистецтві античності. Він, наприклад, досить зневажливо ставиться до роману, який не відповідає вимогам і смакам класичної теорії. З драматичних жанрів Буало визнає трагедію і комедію. Характери, композиція, сюжет, стиль драматичного твору повинні підкорятися строгим законам. Вище ми говорили про єдність характеру як основу класицистичної трагедії. З цим тісно зв'язаний принцип єдності місця, часу і дії:

Ми інші приписи від розуму візьмем:
Одну подію в час єдиний розгорнім;
Єдине місце їй за тло ясне узявши:
Така трагедія сподобається завше.

Відстоюючи ці три знамениті єдності, Буало посилається на практику грецької трагедії і епопеї, зокрема на Есхіла і Софокла. Однак відомо, що ні теорія, ні практика старогрецької трагедії не знали подібних мертвих, абстрактних, чисто зовнішніх приписів. Арістотель у своїй «Поетиці» згадує тільки про єдність дії. Причому, обґрунтовуючи єдність дії в драматичному творі як норму, Арістотель виходив із внутрішніх, життєвих вимог до художнього твору. Абстрактна ж нормативність, чужа духові античного мистецтва, була нав'язана трагедії французьким класицизмом XVII ст. Нічого й говорити, що строгі рамки «трьох єдностей» не сприяли розвиткові трагедії, наповнено її життєвим, реалістичним змістом. Вони стримували творчі сили художника, спрямували їх на копіювання зразків, а не на художнє втілення ідей і думок, які в справжньому мистецтві знаходять для себе завжди нову, оригінальну форму.

Оскільки в ході драматичного твору не передбачається ані змін, ані розвитку в характері героїв і оскільки завдання полягає тільки в тому, щоб розкрити психологію і переживання героїв. То сюжет трагедії мусить бути гранично простим і чітким, без будь-яких побічних сюжетних ліній:

Не накопичуйте без ладу різних дій:
Сам тільки Ахіллес та гнів його страшний
Гомерів архітвір виповнює до краю.
Бува, що з надміру убозтво випливає.

Як це не парадоксально, але всі умовності класичної трагедії виникають із побоювання умовностей, із прагнення правдоподібності. Хід міркування приблизно такий: хіба може глядач, який три години дивиться на одну й ту ж сцену, повірити у ймовірність численних подій, змін у характерах, у стані, у віці героя? Буало висміює твори Лопе де Вега за порушення все тих же «єдностей»:

За Піренеями такий собі піїт
Втискає в день один десятки довгих літ.
Спочатку хлопчиком малює він героя,
А далі з довгою виводить бородою.

І не розуміючи умовності мистецтва, воліючи позбутися всякої умовності, Буало зв'язує драматичне мистецтво ще більшими умовностями, умоглядно встановленими правилами, що суперечать правді життя, різноманітності людських характерів в їх розвитку і неповторних долях.

Спосіб розкриття характеру в трагедії часів Буало головним чином словесний, оповідний. Зовнішні події можуть тільки підштовхувати розкриття характеру. Не слід вражати почуття глядача різними жахливими напруженими епізодами, вони мусять відбуватися за коном. Переходячи до комедії, Буало знову повторює, що природа — джерело знань про людські вдачі і характери:

Коли комедії ви хочете служити,
Природу лиш одну за вчительку візьміте.
У різних відтінках природа нам жива
Людські характери і вдачі розкрива.

Але йдеться, знову-таки, не про індивідуальні, неповторні ознаки характерів і, тим більш, не про їх соціально-класову суть і зумовленість, а про найзагальніші риси, притаманні людині згідно з незмінними законами природи. Старим людям властиві скупість, прагнення до багатства, нетерпимість до нових звичаїв. Молодість, навпаки, відзначається непослідовністю і непоміркованістю страстей. Отож справжній художник, навчаючись цих законів природи, не лозволить собі їх порушувати. Тут же наводиться приклад з античної комедії:

Теренцій змалював, як батько докоряє
Своєму синові за те, що він кохає,
Як син, прослухавши суворі ті слова,
В обіймах милої їх зараз забува.
Не думайте лише, що просто це портрети:
Ні, ви саме життя у сценах цих найдете.

Буало не міг не знати, що характер людини залежить від її суспільного становища і соціального оточення. Однак, виявляючи свої класові симпатії, він радить тільки «вивчати пильно двір і спізнавати місто», тобто малювати верхівку дворянського і буржуазного середовища. Тут, на думку Буало, слід брати характери для комедії, всіляко обминаючи життя простолюду. Мольєр, зазначає автор «Мистецтва поетичного», виявив свій хист тільки як творець «Мізантропа», але не як автор творів для широкого загалу.

Живий, проникливий розум вдумливого і тонкого знавця мистецтва Буало виявляе там, де він звільняється від упереджених схем, від тиску догм і постулатів, даючи простір власному досвідові. Так, всупереч раціоналістичній недооцінці чуттєвого пізнання і емоційної сфери людського життя, Буало висував і пристрасно захищав глибоке дійсне переживання як передумову естетичного, виховного впливу: «Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання». Cпираючись на знання психології художнього сприймання, Буало вимагав урізноманітнювати стиль розповіді і засоби зображення, резонно відзначаючи, що «одним лиш пафосом ви можете приспать». Дуже цікавий у трактаті кілька разів повторюваний тезис про зумовленість стилю змістом твору, визнаний навіть поетами-реалістами XIX ст. («Важливий в поемі стиль, відповідний темі»,- так сформулював його М. О. Некрасов). І для сьогоднішньої поетичної практики не позбавлені глибоко повчального інтересу міркування Буало про гармонійність і симетричність композиції художнього твору, про почуття художньої міри в елементах композиції, сюжету, стилю, про необхідність оволодіння «технічними» прийомами роботи. Більшість цих висновків випливають з живого літературного досвіду, виходячи за рамки класичного «корану», як назвав О. Пушкін регламентаційну систему Буало, а тому зберігають свою цінність і в наші дні.

Великий інтерес для сучасного читача становлять викладені в IV пісні думки Буало, які стосуються морально-етичних поглядів митця. Саме тут автор трактату виявляється вільним від літературних догм своєї епохи, передаючи власний досвід боротьби проти рутини, закостенілості і бездарності в літературі. Буало щиро захоплений красою поетичного слова, покликаного виховувати в людині високі моральні і громадянські принципи. Художня творчість, каже Буало, не розвага, не пуста забава. Мистецтво мусить бути суспільно корисним, даючи людині необхідні знання про життя. А тому й служіння мистецтву вимагає від художника не тільки світлого розуму, але й чистих помислів, вищої моральності, відповідальності перед читачем. Адже у віршах не можна приховувати дрібних спонукань, убогості душі:

Тож майте чистоту ви, панове,
Бо й найсильнішому уму не пощастить
Знак серця ницого у віршах потаїть.

Моральні настанови поетам випливають з особистої боротьби видатного критика проти аристократично-дилетанського ставлення до творчості, проти безвідповідальних вправ у віршуванні. Осуджуючи бездарність, марнослав'я, зазнайство, заздрість, продажність і баришництво (до речі, сам Буало ніколи не користувався літературними гонорарами), він називає і конкретних носіїв цих пороків із числа великосвітських літераторів «преціозного» напряму. Особиста неприязнь Буало до таких людей посилювалася ще й тим, що вони нерідко переслідували друзів і однодумців Буало по боротьбі за прогресивну літературу і драматургію Ж-Б. Мольєра, П. Корнеля та інших.

Неодмінною моральною якістю поета вважав Буало здатність до самооцінки, вміння прислухатися до голосу розумної критики, не піддаватися захвалювальній, улесливій «критиці»:

Не оп'яняйтеся з облесної хвали,
Що вам у захисті крикливому сплели,
Де всі ладні горлать: чудово! знаменито!
Могли, читаючи, ви уші обманити,
Та у світлі повному, серед ясного дня
Від ока не втече безглуздість і бридня.

Воістину, думки, що ніколи не втратять свого значення.

 

 

«Мистецтво поетичне» і наш час

Як естетична система теоретичні погляди та смаки Буало, викладені в «Мистецтві поетичному», належать своєму часові. «Мистецтво поетичне» наслідували і переказували класицисти різних країн: в Англії — А. Поп (досвід про критику",1711), В Німеччині — І. Готштед ("Критична поетика", 1730) та інші. Російські класицисти, схиляючись перед авторитетом Буало, однак, не обмежували свою творчість канонічними правилами його поетики. Вони зверталися до тих жанрів, які Буало вважав «низькими»,- байка, народна пісня тощо, наближуючи класицистичні форми до потреб життя, орієнтуючись на розвиток оригінальної вітчизняної літератури і мистецтва. Поети А. Кантемір, К. Батюшков наслідували в своїй творчості сатири Буало. Сліди теоретичної системи Буало помітні і на українських поетиках XVIII ст. О. Пушкін, утверджуючи нові реалістичні принципи творчості, найвище цінував у поетиці Буало ідею правдивості і художності мистецтва, називав автора «істинно великим письменником», відзначав його великий вплив на розвиток французької літератури. «Буало, поет, обдарований могутнім талантом і різким розумом, обнародував свій кодекс, і словесність йому скорилася»,- писав він.

Однак твір Буало цікавить і наших сучасників численними проникливими спостереженнями його автора, висновками про художню творчість. І нині побутують його чудові поетичні афоризми, прекрасно збережені в одному з кращих українських перекладів, опублікованому М. Т. Рильський у 1931 році. Твір Буало цінний як певна вершина в невпинному розвитку науки про художню творчість, про високе призначення і велику силу мистецтва.

 


переклад М.Т. Рильського

Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967;

ПІСНЯ ПЕРША

Дійти поезії парнаських верховин

Безумно мріє той, хто зроду їй не син;

Коли натхнення він од неба в дар не має, -

Пегаса впертого повік не осідлає;

Вузького розуму судивсь йому полон,

І марних слів його не чує Аполлон.

О ви, що рветеся наосліп і без тями

На шлях поезії, устелений тернами,

Нерозмірковано не кваптеся вбачать

Прикмету генія в охоті римувать

І, щоб омани вас пусті не спокусили,

Свій хист вимірюйте і вивіряйте сили.

Природа не скупа на вдачі та уми,

Таланти поділять уміє між людьми.

Одним-кохання пал оспівувати милий,

А другим - епіграм гострити влучні стріли.

Про славні подвиги Малерб нам розповів,

Ракан змальовує гаї та пастушків.

Та інколи поет, пишаючись собою,

Іде засліплено дорогою чужою.

Так той, хто віршами всі стіни в кабаре

Колись убруднював, зійшовшися в Фаре,

В поемі подає, собі ж таки на шкоду

Утечу славного гебрейського народу,

Коли ж єгипетську вода поймає рать, -

Сам автор змушений із нею потопать.

Сюжет високий ви обрали чи жартливий -

Уму коритися повинні завжди співи,

Бо римі з розумом не слід ворогувать.

Вона - невільниця і мусить послух мать.

Коли навчились ми її шукати спритно,

То йде вона до нас і легко, й непомітно.

Їй не тяжке тоді ярмо думок ясних,

Вона збагачує, а не спрощає їх.

Та лихо, як рукам віддать її недбалим,

Од глузду бо тоді вона втікає чвалом.

Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам

Принадність і красу утворює пісням.

Чимало є таких шаленців поміж нами,

Що в творах ясності цураються і тями;

Було б їм соромно - в рядках своїх тяжких

Те саме висловить, що й інший хтось би міг.

Та марні крайнощі. Італії лишити

Повинні ми ці всі фальшиві самоцвіти.

Здоровий розум нам хай сяє, як мета, -

Та путь веде туди слизька і непроста.

Хто збочить - може той звернути до загину:

Незрідка має ум дорогу лиш єдину.

Надміру іноді захопиться поет

І хоче вичерпать увесь до дна сюжет.

Стрічає замок він - малює до останку

Увесь фасад його і лінії кружганку,

І коридорами без ладу водить нас,

І додивлятися до всіх велить терас.

Рахує сволоки, обчислює овали,

"Оце фестони вам, а це ось - астрагали".

Сторінок двадцять я ладен перегорнуть,

Щоб вільно у саду нарешті відітхнуть.

Такого прикладу, панове, стережіться

І не заглиблюйтесь ви надто у дрібниці;

Де зайве, там нема правдивого смаку,

Там розум запада лише в нуду тяжку.

Коли не знаєш меж, не пнися між поети.

Буває - від гріха ви часом не втечете:

Хотів підсилити - брутальності надав;

Прикоротить хотів - і ясність утеряв;

Боїться той оздоб - і музу роздягає,

А той з низин летить у небеса безкраї.

Той тільки матиме читальників любов,

Хто розмаїтості у висловах дійшов,

Бо надто рівний стиль, скупий і монотонний,

Не втіху нам дає, а тільки настрій сонний,

І тяжко стомлює такий письменник нас,

Що на один лише тягти уміє глас.

Щасливий той співець, на кольори багатий,

Що вміє ніжний лад з поважним чергувати.

І небу любий він, і милий читачам,

І ліку сам Барбен не знає покупцям.

Просторе чи вузьке собі взяли ви поле,

Але шляхетності не зраджуйте ніколи.

Був час, коли бурлеск, базарний стиль низький,

Усім подобався, бо був для всіх новий,

У дотепах брудних вигострювали слово

І від перекупок для музи брали мову.

На різні витівки письменник був ладен,

І Аполлонові дав одяг Табарен.

Пішла хвороба ця в провінції пізніше;

Хай нісенітниці, аж уші в'януть, пише

Який-небуть отам нездара д'Асусі, -

А й князь, і міщанин - милуються усі.

Нарешті при дворі належно засудили

Ті вигадки бридкі, блазенство те немиле,

Наївний з вуличним розмежували тон,

І лиш провінції ще до смаку Тіфон.

Нехай цей стиль повік вам творів не каляє,

Маро хай за взірець поет правдивий має,

А тривіальністю хай тішиться Pont-Neuf.

Та бути нам зразком не може і Бребеф.

Що вимальовує, як по фарсальськім бої

"Вмирущі з мертвими лежали там горою".

Простоти й міри ви учитеся всякчас,

До марних і пустих не вдаючись окрас.

Давайте нам лиш те, що може бути миле;

В кадансі вірному усі напружте сили

І навпіл там рядки цезурою діліть,

Де й зміст наказує читцеві відпочить.

Пильнуйте голосних, щоб бистрою ходою

Не зустрічалися вони одна з одною.

Музичних досить є у мові нашій слів,

Не псуйте ж звуками брутальними рядків.

Хоч би й шляхетні ви й розумні склали вірші,

Та ухо вражене їх матиме за гірші.

Як тільки виникав французький Гелікон,

Була у віршиків лиш примха за закон.

Самою римою вони усе скрашали,

Цезуру нею й ритм безладно заміняли.

Війон, родившися у той дитячий вік,

Несе в поезію належну міру й лік,

А далі вже й маро дзвінкі дає балади,

І красний тріолет, і в римах маскаради,

Рефренами рондо з-під рук його цвітуть -

І повстає нова для піснетворцев путь.

Ронсар по нім бере зовсім не ту методу

І запроваджує на мішанину моду;

Златинська, згрецька він по-нашому співа, -

І слава дні його надмірна повива.

Та інший час настав, і педантичні вправи

Упасти змушені із п'єдесталу слави,

Ронсара знижено, - а з тих причин ото

Скромнішим робиться Депорт, як і Берто.

Аж ось прийшов Малерб - і вперше появив нам

Правдивий, чистий вірш у чергуванні рівнім,

Міць у порядку слів належнім показав

І музі приписи обов'язкові дав.

Тож мова, мудрою очищена рукою,

Вже не разила нас безладністю гидкою,

Строфу свою поет за певним людом вів

І забігать з рядка у другий вже не смів.

Усі Малербовим скорилися законам, -

І брати за взірець пораджено його нам.

Ставайте ж на його пошани гідний шлях,

Чистоти й ясності пильнуйте у словах.

Як не відразу вас я можу зрозуміти, -

Не хочу ум у загадках томити,

Від марнословства він тіка тоді мерщій

І віри не дає поезії такій.

Бувають автори, що їхні думки тьмяні

В густому плавають, імлистому тумані,

Аж сонцем розуму його не розігнать.

Ви вчіться мислити, тоді уже писать.

Що справу ми собі здаємо виразніше,

Той наше твориво складається ясніше.

Рука не зрадить нас, як певна голова,

І легко ми тоді знаходимо слова.

Закони язика ви майте за священні,

Хоч би в найвищому писалося натхненні.

І мелодійністю не знадити мене,

Як бачу слово я невірне чи чудне,

Не подарую бо нікому барабаризму,

Ані бундючного у віршах солецизму.

Поет, як мови він опанувать не зміг,

Повік зостанеться у віршниках лихих.

Працюйте повагом, хоч пишете й з наказу,

Не чваньтесь віршами, що вилились одразу:

Рядки, написані квапливо, сяк і так,

Не розум виявлять, а радше глузду брак.

Миліший нам струмок, що ясно й тихо плине

Серед зеленої, квітчастої долини

За води збурені, що в далечінь несуть

І мул, і камінці, і чорну каламуть.

Спішіть поволі ви; не здавшися зарання,

Вертайте знов і знов до вашого писання;

Шліфуйте, щоб іще не раз пошліфувать,

Не бійтесь креслити, а інколи й додать.

Дарма, що в творові, де хиба хиба тисне,

Стрілою декуди щаслива думка блисне, -

Ні! Треба все йому поставить на місця

І витримати тон з початку до кінця.

Хай пензля тонкого, умілого картини,

Митцем керовані, сполучаться в єдине;

Хай, слів промовистих шукаючи, поет

Далеким обсягом не затира сюжет.

Суда громадського ви боїтеся, може?

Суворий власний суд найкраще вам поможе:

Темнота раз у раз ладна себе хвалить.

З-між друзів щирих ви порадника візьміть,

Щоб він критикував по правді всі писання

І гудив помилки одверто й без вагання:

Належить гордощів усіх тоді зректись.

Але ж облесника, поете, бережись:

У вічі хвалить він, а висміяти радий.

Нам треба не хвали, а доброї поради.

Облесник захватом вам уші прокричить.

З екстазу він ладен умліти кожну мить.

Чудове все йому; невдалих слів немає;

Він скаче з радості, він од жалю ридає,

Він славословити і милуватись звик, -

Лиш правди чесної не зна його язик.

А мудрий приятель, суворий на вимоги,

Не дасть вам збитися з належної дороги:

Він хиби жодної не подарує вам,

Він визначить місця заблуканим словам,

Він зганьбить виплески фальшивої емфази,

Він обміркує зміст, розгляне пильно фрази:

Отут належало б ясніше здати річ;

Отут подвійний сенс; тут вислови, як ніч. -

Так вірний каже друг, несхибний і правдивий.

Та де з ким з авторів змагання неможливе:

Бувають іноді між нас такі співці,

Що опинаються на кожному слівці.

Ви кажете йому: ось тривіальне слово,

А він: даруйте це, зверніть на інше мову!

Ви далі: холодом в рядку одгонить цім,

Я б викинув його. - Окраса він усім!

- Оце тяжкий зворот. - Всі в захваті од нього!

Ви не доб'єтеся од автора такого

Найменших поправок: у всьому певен він

І жодних не найде для осуду причин.

Послухати ж його - він критику шанує

І вільну руку їй на поправки дарує.

Та красні ці слова для того лиш бринять,

Що хоче він своє писання прочитать.

Од вас же він піде, пишаючись собою,

І десь прихильника натрапить між юрбою.

Багато маємо поетів ми дурних,

Дурні хвалителі є в кожного із них;

Найдемо це добро і в селах, і в столиці,

При пишних герцогах, у принцовій світлиці,

Ба навіть при дворі, де найніжніший смак,

Нам хвалять іноді нездарних тих писак.

Скінчу сатирою: дурного всюди мова

Найде дурнішого за себе славослова.

ПІСНЯ ДРУГА

Пастушка, як злетить на землю свято красне,

Рубінів не кладе собі на чоло ясне,

Не сяє в золоті, в алмазах дорогих,

А в'є простий вінок із квітів польових.

Так і ідилія, щоб нас причарувати,

Красою скромною повинна нам сіяти.

Простота - ось її найприродніший стрій.

І гук бундючних слів не подобає їй.

Хай ніжністю вона вколисує нам душі,

Та громом не разить жадні спокою душі.

Коли ідилії береться віршомаз,

Він часом і гобой, і флейту кине враз,

Оддасться поривам нестримним і шаленим

І голосом сурми зненацька струни рве нам.

Пан, ужахнувшися, ховається в комиш

І німфи у глибінь пірнають чимскоріш.

Знов інший, на низьке понадившися слово,

Селянську пастушкам в уста вкладає мову.

Краси позбавлені, вульгарну взявши путь,

Тяжкі рядки його не плинуть, а повзуть:

Сказали б ви - Ронсар, сопілку взявши в руки,

Безтямно добува готичні з неї звуки

І мінить, злагоди ламаючи закон,

Лісідаса в П'єро, а Філіс в Туанон.

Між двох цих небезпек вузька тропа, поети!

У Теокріта ви й Вергілія знайдете

Пісні, що грації продиктували їм, -

Ідіть же щоразу за взором їх ясним.

Читайте вдень і вніч писання їхні доти,

Аж благородної не навчитесь простоти,

Де Флори цвіт ясний, Помони і садів,

На флейті молодих змагання пастушків,

Що гра любовна їх серед лугів з'єднала,

Де квітом став Нарцис і Дафна лавром стала, -

І зрозумієте, як відгомін лісів

У гідний консула завести можна спів.

Така в ідилії краса таїться й сила.

Сумна елегія, що коси розпустила,

В жалобнім одязі склонившись на труну,

У вищу, хоч, проте, помірну, б'є струну.

Вона закоханих відповіда страждання,

Погрози, ревнощі, надії, поривання, -

Та поетичного тут мало хисту нам:

Справдешнім треба тут горіти почуттям.

Ненавиджу співців, котрі холодній музі

Горіти, знай, велять у неправдивій тузі,

Вдають закоханих нещиро й мимохіть

І хочуть римами кохання замінить.

Усі в них пориви - слова порожні й марні.

Свій бран благословлять вони лише зугарні,

Страждання славити, вінки сплітати їм, -

І завжди з розумом розходитись ясним.

Колись Тібулові по-іншому співати

Велів пустун Амур, любові бог крилатий,

І, до Овідія злітавши з височин,

Науки милої учив інакше він.

Само в елегії лиш серце хай панує.

Такою ж силою, та й блиском, ще чарує

Нас ода, до небес ширяючи крильми,

З богами стаючи до мови, не з людьми.

Атлетам підійма бар'єр вона в Елладі,

Борця уславлює найкращого в громаді,

Ахіллу мужньому вінок лавровий в'є

І Шельду під ярмо Людовику дає.

Неначе та бджола, невтомна й працьовита,

На жизних берегах вона спиває квіти:

Малює бенкети, веселощі віта,

Іриди красної змальовує уста,

"Що ухиляються од смілого цілунку,

Щоб випити, проте, того п'янкого трунку".

Так ода міниться, бурхлива і гучна,

І пишним неладом скрашається вона.

Чужі поети їй, чий розум флегматичний

В ній запроваджує порядок дидактичний,

Що, славні подвиги віщаючи для нас,

Бояться сплутати подій чергу і час.

Сюжету скрізь вони додержуються свято:

Не можна взяти Доль, як Ліль іще не взято,

Як вірш їх, точності набравши в Мезере,

У бої впертому не повалив Куртре!

Дарами Аполлон окривдив їх скупими.

До речі, - на біду зохоченим до рими, -

Примхливий бог отой, навчаючи співців,

Сонет суворими законами обвів.

У двох катренах там одна пасує міра,

І рими дві лише давати має ліра,

А далі - шість рядків, щоб вивершить сонет,

Розкласти в дві строфи повинен вміть поет.

Сваволі жодної не можна тут дозволить:

Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить,

Бліді до виразних приточує слова

І двічі вислову однакого вжива.

Красу високу ми у формі цій найдемо:

Сонет довершений варт цілої поеми.

Та шкода й говорить про марних тих писак,

Що впоратись із ним не вміють аніяк.

Навряд, чи у Гомбо, Мальвіля і Менара

Їх серед тисячі найдеться добрих пара,

А решта - віршики такі, як у Пельтьє,

І на вагу Серсі їх людям продає.

Не легко строгої додержувати форми6

Там не дотягнеш ти, там вискочиш із норми.

От з  епіграмою морока менша нам:

Незрідка в дотепі вся сила епіграм.

Цих гострих слів раніш не знали в нашім краї, -

Аж ось Італія нам блиск їх позичає.

І ласа до всього незвичного юрба

Фальшиві ті мерщій алмази загріба.

Зрадівши з успіху, вони набрали сили

І цілий наш Парнас, як повідь, затопили:

Спочатку мадригал співучий їм уліг,

А там уже й сонет устояти не міг,

В трагедію вони не знати як попали

Та й елегічний лад розбили й зіпсували.

Герой на сцені вже словами мусів грать,

Не міг закоханий без жартів і зітхать,

І стали пастушки, зрушаючи серця нам

Вірніші дотепам, аніж своїм коханим.

У слові кожному подвійний зміст постав.

У прозі звичай цей так само успіх мав,

На прикладках язик гострили адвокати,

Ба й проповідники їх стали уживати.

Аж розум очі нам ображений розкрив

І жарти у письмі поважнім засудив,

Од них позбавивши елегію та драму

І залишивши їх саму-но епіграму,

Де б слова влучного одточена стріла

Не тільки ловкістю, а й думкою цвіла.

Отак минуло те захоплення широке:

Одначе при дворі зостались линвоскоки,

Химерні блазники, смішні белькотуни:

Слів тривіальну гру обстоюють вони.

Як муза іноді всміхається лукаво,

Пошуткувати їх дамо ми повне право;

І з натяку тоді скористати не гріх,

Аби лиш нас самих не підняли на сміх,

І щоб не вийшов жарт вульгарний та без тями

Замісто зграбної й ясної епіграми.

У кожній формі є своя краса і зміст:

В рондо наївністю блищати має хист,

В баладі, де поет за давнім ладом стежить,

Незрідка цілий чар від рим дзвінких залежить,

Шляхетний у своїй простоті мадригал

Нам серця ніжного являє ніжний пал.

Не задля слів лихих - щоб виявити щиро,

Обрала істина за зброю злу сатиру.

Люцилій перший нам зразки її подав.

Він римлян огріхи в свічаді показав,

На дук повстаючи ім'ям чеснот високих

І кпивши з ледарів, загрузлих у пороках.

До глуму приєднав Горацій чистий сміх,

І жоден вітрогон втекти його не міг,

І ймення дурневе в рядках його лунало,

Аби лиш розміру у вірші не ламало.

Вмів Персій, хоч не раз тяжкий для читачів,

Думок багато дать, сказавши мало слів.

Учився Ювенал у риторів крикливих

І часом крайнощів доходив в інвективах.

Страшною правдою пече нам серце він,

А й неперейдених сягає верховин:

Прийшов з Капреї лист - і розбива сатира

Сеяна статую, олживого кумира;

Ганебно стеляться сенатори до ніг

Тирану гордому, що зневажає їх,

Чи оку видиться огидлива картина -

З брудним воротарем в обіймах Мессаліна, -

Усюди полум'ям горить його язик.

Реньє, цих мудреців кебетний ученик,

Один з-посереднас їм у сліди ступає

Та давній стиль новим одінням прикрашає.

Біда лише, що він із віршів не прогнав

Тих місць відгомону, де часто сам бував,

І вислови його, різкі й не раз цинічні,

Сором'язним ушам немилі і незвичні.

Одвертість давньому латинцеві пробач,

Але французький звик до чемності читач

І непристойного не подарує слова,

Як на йому нема належного покрова.

Чистоту я люблю в сатирі голосній,

А безсоромності не подарую в ній.

Любивши дотепи лукаві й легкокрилі,

Сатиру переніс француз у водевілі.

Нескромна приспівка, та мила і проста,

Дедалі ширшає і з уст іде в уста.

Французьких вольнощів дитя ясне й лукаве,

Родився водевіль для сміху й для забави.

Той тільки гострої догани буде варт,

Хто з ім'я божого блюзнірський робить жарт.

Удавшись в атеїзм, не будеш у пошані

І дні свої скінчиш на гревському майдані.

Без хисту й пісеньки не втнете доладу.

Та часом, од вина сп'янівши на біду,

У дикім пориві складає той куплети,

Хто пнеться, як Ліньєр, даремно між поети.

Нехай далося вам зліпити кілька рим, -

Не вірте гордощам дочасним і сліпим.

Так автор співанки з легким, немудрим змістом,

Сп'янілий з успіху, зове себе артистом,

Сонет віршуючи, він ночі не доспить,

Імпровізації складає кожну мить;

І диво, як такий писака випадковий,

До друку даючи свій мотлох паперовий,

Портрета там чомусь не прикладе свого,

Де лаврами Нантей увінчує його.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

І змії, і гидкі, потворні дивогляди,

В мистецтві явлені, очам дають розраду.

Стають приємними всі явища страшні,

Як пензель їх тонкий віддасть на полотні.

Отож трагедія нам чари навіває,

Як на кону Едіп скривавлений ридає,

І мук Орестових видовище всякчас

Солодкі виклика і чисті сльози в нас.

О ви, що маєте нестримний пал до сцени,

Що слави прагнете і лаврів Мельпомени, -

Чи вам хотілось би увесь Париж зібрать

І урочистими словами зчарувать,

Щоб з твору вашого всі люди дивувались

І ним за двадцять літ ще більше милувались?

Хай пристрасть у йому гаряча та жива

Серця розбуджує, пече і порива!

А я к солодкого ним жаху не створили

Чи ніжного жалю в серцях не розбудили,

То хоч по-вченому і мудро склався він,

Лиш забуття йому судилось і загин.

Холодних міркувань кладіть туди багато,

Але глядач за них не буде вам плескати,

Гучну риторику візьме на глум і сміх,

Або дріматиме під гомін слів гучних.

Серця зворушувать - найвища таємниця,

Якої автори усі повинні вчиться.

З початку самого повинен нам поет

Той позначати шлях, яким піде сюжет.

Смішний актор мені, що висловить не вміє,

Як розгортатися, зростати буде дія,

Інтригу плутає, натомлюючи нас,

І в марних збоченнях даремно тратить час.

Волю, щоб зразу він сказав одверто й ясно:

"Я - цар Агамемнон" чи "Я - Орест нещасний",

Ніж різні чудеса нам буде появлять,

Що ум дріма од них, а вуха лиш болять.

Сюжет з'ясовуйте раніше якомога,

І місця певного додержуйтеся строго.

За Піренеями такий собі піїт

Втискає в день один десятки довгих літ.

Спочатку хлопчиком малює він героя,

А далі з довгою виводить бородою.

Ми інші приписи від розуму візьмім:

Одну подію в час єдиний розгорнім,

Єдине місце їй за тло ясне узявши:

Така трагедія сподобається завше.

Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,

Чудною видасться і правда нам жива.

Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,

Бо ні ума вони, ні серця ні тривожать.

Є речі, що ховать від поглядів людських

Належить, даючи лиш в розповіді їх;

Хоч відчуття тоді сягне не так глибоко,

Та хай сприймає слух, чого не стерпить око.

Пильнуймо, щоб росла дедалі таїна

І щоб розвіялась у певний час вона.

Людського розуму нічим-бо так не вразим,

Як дії хід складний йому розкривши разом;

Повстане істина зненацька перед ним

І обрисів речам надасть усім.

Колись трагедія, і дика й недоладна, -

То був звичайний хор. Напої виноградні

Усі, танцюючи й співаючи, пили

І Діонісові складали похвали.

Співцеві , щоб найбільш подобався народу,

На ігрищах таких буває цап за нагороду.

Сяк-так поодягав комедників Теспіс

І вперше звичай цей до міста переніс;

Він возом виїздив великим на майдани

І людові являв видовище незнане.

Есхіл змінив і лад, і зміст вистав таких,

Осіб докинувши до хору дійових;

За нього вже поміст на площі височіє

І в масках грають там належних лицедії.

Софокл дійшов тоді натхнення верховин:

Поваги й злагоди надав усьому він,

Примусив хор увесь у дії участь брати

І строфи обточив, до нього кострубаті.

Таку трагедію він пишну грекам дав,

Що відтворити Рим її вже не здолав.

У давній Франції театр був у зневазі:

Гріх наші прадіди в цій бачили розвазі.

Однак юрба прочан в Париж колись прийшла

І по-простацькому вдавати узяла

І бога, і святих, і янголів, і діву,

Народ збираючи на теє дивне диво.

Наука променем заглянула своїм

В ті нісенітниці - і край поклала їм.

Геть непокликані апостоли зникають, -

Натомість Гектори й Ахілли воскресають,

А тільки маски вже не надіва актор,

І скрипка заступа музику давню й хор.

Небавом ніжний пал всесильного кохання

Панує на кону так само, як в романі;

Бо хто б скоріше шлях до сердць людських найшов,

Ніж той, що пристрасну змальовує любов?

Та дбайте, ідучи дорогою такою,

Щоб не скидалися на пастушків герої;

Ахілл не так любив, як Тірсіс, - і повір:

Не схожий аж ніяк на Артамена Кір.

Кохання, що живе з сумлінням у незгоді,

Хоч можна зрозуміть, а виславляти годі.

Характери не слід нам із романів брать,

Та вади деякі герой повинен мать:

Ахілл нам любий тим, що, як огонь, гарячий

І ревно від образ, мов та дитина плаче.

Якби не знав герой ні огріхів, не хиб,

Ми натуральності в портреті не найшли б.

Малюйте постаті несхибною рукою:

Агамемнон вражає нас пихою,

Еней побожністю сіяє над усіх.

Надайте певних рис ви кожному із їх.

Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:

Не раз од клімату залежить людська вдача.

Отож із Клелії взірця ми не берім,

Що в ній на Францію похожий давній Рим,

Бо смішно бачити, як відкрива запона

Нам Брута-джигуна й зальотника-Катона.

Поблажливо роман читається легкий:

Там досить плетива химерного подій,

Від нього-бо читач розваги лиш бажає.

Але трагедія міцні закони має,

Кориться розуму й пристойності вона.

Як автор малювать героя почина, -

Нехай герой собі у всьому вірний буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

Не раз письменника ми можемо зустріть,

Що скрізь лише себе виводить мимохіть:

В гасконця вирина Гасконь, для нього люба;

Тих слів, що й Кальпренед, вживає завжди Юба.

В природі ти зразок і приклад би найшов:

В ній скільки пристрастей, окремих стільки й мов.

Пихою гнів себе високий виявляє,

А сум - покірності у висловах шукає.

Гекуба, як огонь всю Трою охопив,

Нехай не розсипа високомірних слів

І не розказує, що Понту води сині

"Сім гілок Танаїс вливає на чужині".

Ні! Декламацію таку порожню тим,

Хто в ній кохається, назавжди залишім.

Журба і тихий плач пасують до страждання,

Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання,

І не до діла там проречисті слова,

Де серце крається і з болю умліва.

В театрі критиків суворих є доволі,

І важко вславитись тепер на цьому полі.

Не зразу осягнеш тут перемоги ти,

Бо завжди висвистать готові є роти.

Всім вільно автора картать і дорікати,

Аби лиш за квитка належну дав заплату, -

І вигинається на тисячу ладів,

Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.

Високе й ніжне він повинен малювати,

Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,

Буть несподіваним, вражати нам серця,

Усіх захоплювать дивами без кінця

І дати твір такий, щоб легко всі сприймали,

Та, раз побачивши, повік не забували.

Ще більше величі епічний має стрій,

З байок уроджений, з фантазії та мрій.

Там чарувати нас є способів без краю, -

Усе там плоть і кров, і ум, і душу має.

Там божествам дано з усіх чеснот рости:

Мінерві з мудрощів, Венері -з красоти.

Там гріх не з випарів виходить, не із тучі,

А Зевс ним потряса в руці своїй могучій.

Не буря опада нещасних моряків -

Вергає то вали страшний Нептунів гнів.

Луна - не відляски, не відгуки у лісі, -

Сумної німфи плач по красному Нарцісі.

З тих пишних вимислів поет бере своє,

Єднає, скрашує, у плетеницю в'є,

Величним образам дає в уяві жити

І свіжі щоразу подибує там квіти.

Як борвієм несе Енея кораблі

До африканської далекої землі, -

Тут мало бачити пригоду нещаслива,

А божеського слід дошукуватися гніву:

Злоба Юнонина, хоч давня, а жива

Троянцям ту біду і лихо навіва;

Еол, під ласку їх бажаючи підпасти,

Всі вітри шле на їх і чинить їм напасті;

А бог морів, Нептун, підноситься з води

І хвилі втишує й рятує від біди,

Єдиним вигуком приборкавши стихії.

Оце чарує нас, оце серця нам гріє!

А без таких окрас і заходу шкода,

Без них поезія і мертва, і бліда,

І ритор - не поет - стає нам перед очі,

Що нісенітниці несміливо белькоче.

Тож хиблять автори, які за днів нових,

Оздоб цураються і вигадок отих,

Хотівши, щоб богів античних затупили

Господь з пророками та всі небесні сили.

До пекла читача вони щораз ведуть,

Люцифер, Вельзевул у віршах їх живуть, -

А всі ці образи, коли до того мова,

Навряд чи похваля релігія Христова:

Адже Святе Письмо у приписах своїх

Лише навчає нас покутувати гріх,

Страждання очищать забруднене сумління, -

А різні тут байки і зайві, і злочинні,

Саму-бо істину звертають на ману.

Та й що тут малювать? Хіба що сатану,

Що взявся вашому чинити зло герою

І з господом самим стає не раз до бою.

Он Тассо - скажуть нам - тут успіху дійшов.

Що ж, не судитиму, але додам ізнов:

Хоч яке його хваліть, а й він не міг би навіть

Своєю книгою Італію прославить,

Якби герой його, з молитвою в очах,

Одно диявола на правий кликав шлях,

Якби не дав поет Рено нам та Аргана,

Якби там не Танкред і не його кохана.

Запевне, аж ніяк оцим я не сказав,

Щоб до поган поет безумно приставав,

Як християнського обрав собі сюжета.

Але ж як ви мирські картини нам даєте,

То нащо із води тритонів виганять,

Від Парка ножиці, від Пана флейту брать?

Навіщо боронить понурому Харону

Царів і пастухів возити в тьму бездонну?

Марнота марна це, і смішно лиш було б

Давати читачам поеми без оздоб!

Ще, може, скажуть нам, узявши того сліду,

Пов'язки й терезів позбавити Феміду,

У Марса відберуть його несхибний лук

І вирвуть Часові годинника із рук!

Тоді самі слова за божество нам стануть,

А алегорії в поезії зав'януть.

Ні! Ми не квапмося за прикладом таким

І марні острахи від себе геть женім.

Нехай бог істини, коли ми християни,

За бога вигадок у віршах не повстане.

У мітах є для нас принада не одна:

Сказав би - для поем створились імена

Ореста, Гектора, Паріса, Одіссея,

Гелени Красної та мудрого Енея.

Тож вартий не хвали - огуди той талант,

Котрому заступив усіх їх Гільдебранд.

Буває: лиш ім'я ми варварське найдемо,

І варварською вся здається нам поема.

Як читача свого не хочете томить,

А все цікавити, - героя оберіть

Собі величного, щоб славних діл доходив,

Щоб навіть хибами будив у серці подив,

Щоб з наймужнішими ставав на мужній герць.

Людовік, Цезар вам хай буде за взірець,

Але ж не Полінік з його лукавим братом:

Де ллється кров лише - для читача нудьга там.

Не накопичуйте без ладу різних дій:

Сам тільки Ахіллес та гнів його страшний

Гомерів архитвір виповнює до краю.

Бува, що з надміру убозтво випливає.

Скупий і жвавий стиль на розповідь беріть,

Та в описах зате пишноту розгорніть,

У найяснішу їх гармонію уклавши

І всього ницого цураючися завше.

Хай той безумець вам не буде за зразок,

У кого, - як іде з гебреями пророк,

З неволі вирвавшись, через Червоне море,

І розступилися обабіч хвилі-гори, -

У вікнах зграя риб здивована стоїть,

А хлопченя мале "за матір'ю біжить

І руку з камінцем до неї простягає".

Навала тих дрібниць поезію вбиває.

Про міру дбайте скрізь і не глушіте нас,

коли ще тільки-но засідланий Пегас,

Багатомовною заявою такою:

"Про найславнішого співатиму героя,

Що над усіх прожив величніш і ясніш!"

А то гора якраз маленьку вродить миш.

Миліший нам поет, нема чого й казати,

Що на гармонію та на красу багатий,

Початок не гучний кладе своїм пісням:

"Про мужа-воїна я заспіваю вам,

Що до Авзонії у мандрах запливає

І перший на поля Лавінії ступає".

Тут муза не склада обітниць голосних,

А більше нам дає, ніж хто чекати б міг,

У дальших розділах: побачиш незабаром

Латинян майбуття, відкрите дивним чарам,

І попідземних рік німий та чорний жах,

І тіні царственні в Плутонових полях.

Я раджу постатей виводити багато

І грою різних фарб увагу чарувати,

І жарти інколи з поважністю мішать:

Одним лиш пафосом ви можете приспать,

А не розважити. Миліший Аріосто,

Котрий сміховину розповідає  просто,

Ніж хмарні автори, які беруть за зло,

Коли їм грації розгладжують чоло.

Природи син, Гомер, щоб нас приворожити,

Зняв пояса колись тонкого з Афродіти.

Скарб незлічені зміщає книга та,

Де в золото усе він диво оберта,

Чого лиш мудрою торкається рукою,

Різноманітністю нас тішачи ясною.

Все тепле, все живе в рядках його дзвінких;

Він не кохається у викрутах чудних,

А й методичного порядку не плекає:

У нього сам сюжет із себе випливає,

Події зростають без довгих готувань,

І кожний вірш, і звук належну має грань.

Навчайтеся ж його любить і цінувати:

Там пожиточного ви знайдете багато.

Поеми красної, що плине, як ріка,

Одною примхою не випише рука:

Потрібен час і труд; величної будови

Не створить первоук, шкода тієї й мови.

Буває іноді - без досвіду поет,

Натхненням зрушений в полуменистий лет,

Займеться мріями про славу поетичну;

Обіруч він сурму хапає героїчну, -

І муза, в хаосі згубивши певний шлях,

У випадкових лиш підноситься стрибках,

А полум'я його без книжки, без освіти

Дедалі пригаса, бо ні з чого горіти.

Та дарма читачі, на присуди швидкі,

Надії втішити хотять йому палкі:

Блідому хистові своєму фіміами

Він сам палитиме без міри і без тями.

Куди Вергілію! - він скаже -що Гомер!

Правдивий геній - він! І хай собі тепер

Не визнає його юрба сліпа і дика,

Та слава в майбутті пов'є його велика.

Тим часом, на тріумф чекаючи ясний,

В книгарні жмут писань валяється товстий,

І марні дні його вкривають шаром пилу,

І точать хробаки папір його зжовтілий.

Такий поетів ми в спокої залишім

І далі на шляху збираймося своїм.

Вінчались лаврами видовища трагічні,

А з того виросли й комедії античні.

Насмішкуватий грек ув ігрищах смішних

Людей на кпини брав, отруту лив на всіх,

За здобич витівкам блазенським там узято

І честь, і ум,і все, що треба шанувати.

Там той поет хвали добився в глядачів,

Що на позорище високий дух повів:

Сократа черні дав у "Хмарах" на поталу -

І чернь із мудреця шалено реготала.

Зухвальство отаке росло без перепон,

Але нарешті край поклав йому закон.

Поетам велено обачніше писати

І знаних всім людей на глум не виставляти.

Зникає з кону геть ненависть і злоба,

І вже не злоститься, лиш тішиться юрба.

В невинних дотепах без жовчі і отрути

Зумів тоді Менандр хвали собі здобути.

Глядач, одбившися в цім дзеркалі новім,

Сміявся, - а себе не пізнава у нім.

Скупого бачивши, скупий за боки брався,

Не знаючи, що сам тут за взірець придався,

А хвертик і хвастун, бувало, не впізна

Портрета власного в портреті хвастуна.

Коли комедії ви хочете служити,

Природу лиш саму за вчительку візьміте.

Хто вміє глибоко в серця людські сягать

І таємниці там заховані читать,

Хто знає й джигуна, і скнару, й марнотратця,

Од кого дивакам, ревнивцям не сховаться -

Той у комедії змалює легко їх

І разом виведе на сцену, як живих.

Малюйте образи ясні усюди і прості,

Хай жваві кольори панують на помості.

У різних відтінках природа нам жива

Людські характери і вдачі розкрива;

Багато змісту є у жесті,у дрібниці, -

Але не легко нам до того додивиться.

Час відміняє все - і норови зміня:

Що любе молодим, те для старих бридня;

У юнака киплять і міняться бажання,

І він порокові дається без вагання;

Непоміркований у пристрастях буйних,

Порад не любить він і сердиться за них.

Хто ж у літа ввійде - ума той набереться:

Коло людей значних та дужих треться;

З лихою долею стає він до борні

І ловить завтрашнє в сьогоднішньому дні.

Старі, скупуючи, багатство все збивають,

Хоча самі з того користі не зазнають;

Не поспішаючи, вперед вони ідуть

І хвалять давній час, а нинішній кленуть.

Усе здаєтьсяїм і прикре, і немиле,

Чому віддатися уже не мають сили.

Тож дбайте, щоб у вас актор не говорив,

Старого граючи, словами юнаків,

Вивчайте пильно двір і спізнавай те місто:

Тут є усі зразки для автора й артиста.

Якби мольєр отут взірці для себе брав,

То, може б, вищої він слави доказав:

В мішку, де зважився Скапена він сховати,

Вже "Мізантропа" нам творця не упізнати.

Дарма в комедії виображали б ми

Обличчя, скроплені гарячими слізьми, -

Але не слід у ній, хоч часом так і пишуть,

Пласкими шутками простолюд марно тішить.

Хай будуть жарти всі шляхетні і тонкі.

Інтриги хитрої розплутуйте клубки,

Щоб дія, розуму піддавшися покірно,

Не припинялася і розгорталась вірно.

Де треба - стиль простий належно піднесіть,

Цікавте публіку, дотепністю смішіть,

І, тонкі пристрасті узявшись виявляти,

Одною ниткою умійте все зв'язати.

поради іншої тут авторам нема:

В природи вчітеся, питайтеся в ума.

Теренцій змалював, як батько докоряє

Своєму синові за те, що він кохає,

Як син, послухавши суворі ті слова,

В обіймах милої їх зараз забува.

Не думайте лише, що просто це портрети6

Ні, ви само життя у сценах тих найдете.

Люблю я авторів, що, тішачи людей,

Своєї гідності не втрачують ніде,

І розумові скрізь і завжди улягають.

А тим, що все слівця двозначні розсипають,

Що безсоромністю безстидний будять сміх,

Є рада: Міст Новий - найкращий кін для них.

Там їхні витівки  простолюд привітає,

І брудним жартам їх плескатимуть льокаї.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

 

В ясній Флоренції колись-то лікар жив,

Убивця вславлений, брехун із брехунів;

Багато людям він чинив і горя, й знути;

Там син благав отця померлого вернути,

Там брат за братиком отруєним ридав:

Усіх він ліками на той світ заганяв.

Хто нежить захопив - він звертав на легені

І скажениною оголошав мігрені.

Всіма знелюблений, покинув місто він.

Із друзів лиш абат зоставсь йому один,

Що й запросив до себе в дім чудовий, -

Абат той над усе любив стрункі будови.

Тут лікар, мов би він родився будувать,

Як той Мансар, почав усе критикувать:

Оцей, мовляв, фасад в салоні заширокий,

Цей темний, так і так поставте передпокій,

А в сходах лінія годилась би така.

Господар по свого оді будівника,

Той вислухав усе і всі прийняв поради.

Що ж лікар? З успіху в новому ділі радий,

Убійчого свого відрікся ремесла -

І між людьми тому зложилася хвала,

Хто, Галієнову лишивши путь непевну,

архітектурної узявся штуки ревно.

Із цього прикладу наука добра всім:

Вже краще будь собі каменярем простим, -

Як доля іншої не припекла кебети, -

Ніж марно пнутися поміж лихі поети.

У ділі кожному, хоч би й з не перших ти,

Здолаєш людської шаноби засягти, -

Лиш в небезпечному письменстві й віршуванні

Між "злим" і "так собі" немає зовсім грані.

Хто каже: зимний твір, той каже: що за нуд!

Пеншена з Буайє рівняє людський суд,

І не читаємо Рампаля й Менардьєра

Так само, як Суе, Корбена й Ля Морльєра.

На блазня дивлячись, нас опаде хоч сміх,

А віршник без життя лише приспить усіх.

Химерний Бержерак нам більше тішить розум,

Аніж скучний Мотен, що все пройма морозом.

Не оп'яняйтеся з облесної хвали,

Що вам у захисті крикливому сплели,

Де всі ладні горлать: чудово! знаменито!

Могли, читаючи, ви уші обманити,

Та в світлі повному, серед ясного дня

Від ока не тече безглуздість і бридня.

Кінчають деякі письменники трагічно:

Гомбо прославлений лежить в книгарнях вічно,

Всіх пильно слухайте, хто раду подає:

І вітрогон, бува, в пригоді нам стає.

Як часом віршики нам Аполлон надише, -

читати не біжіть між люди їх скоріше.

Остерігайтеся, щоб схожими не буть

На того, хто, коли напише що-небудь,

Читає зараз же і в сінях, і в хоромах

Або й на вулиці спиняє незнайомих.

Та що! Сховайтеся од нього в божий храм, -

Декламуватиме запально він і там!

Іще нагадую6 на присуди зважайте

Ів згоді з розумом писання поправляйте,

Але на дурневі не годьтеся слова.

Невіглас цілий твір осуджує, бува,

Смаку не маючи та беручи за гірші,

Найкраще складені, шляхетно смілі вірші.

Шкода й перечити оцінниками таким:

З них кожен, стоячи уперто на своїм,

Хоч і мальнький ум, і око має кволе,

Упевнений, що хид не промине ніколи.

прийнявши вказівки од нього ви страшні,

Замісто берега опинитесь на дні.

Судді звіряйтеся одважному й тонкому,

В науці сильному і розумом ясному,

Чий строгий олівець одкреслив вам умить

Місця, що їх  би ви воліли потаїть.

Лиш він розвіє вам усі смішні вагання

І сміло виправить несміливе писання,

Він дасть вам приклади, як помахом одним

Потужний ум зліта у твориві своїм

І, давніх приписів рвучи тісні мережі,

Мистецтву відданий, мистецтва ширить межі.

Та рідко вам суддя зустрінеться такий:

Той римувать митець, а в присудах дурний;

Той віршами припав до серця городянам,

А переплутає Вергілія з Луканом.

На певну, автори, я вас виводжу путь.

Ви слави хочете повсюдної здобуть?

Тож музі вашій слід і тішити й навчати,

З приємним щоразу й корисне сполучати.

Читач розсудливий не любить слів дзвінких,

Як пожиточного не міститься у них.

Ви в творах стаєте на очі всенародні,

Являйте ж почуття самі лиш благородні.

Тих небезпечних я співців не визнаю,

Що честь, віршуючи, утратили свою,

Чесноту зрадили - і на папері білім

Порок малюють нам привабливим і милим.

Та не належу я й до авторів нудних,

Що скрізь женуть любов із утворів своїх,

Оздоби ніжної позбавлюючи сцену,

За грішних беручи Родріго та Хімену.

І нечестивий пал в уборі з чистих слів

У нас не викличе ганебних почуттів.

Коли Дідону я в сльозах прекрасну бачу, -

Я гріх її суджу, та разом з нею плачу.

Цнотливі автори нам серця не псують,

Вінця лаврового розпусті не плетуть

І до злочинної не надять нас любові.

Тож майте над усе чистоту ви, панове,

Бой найсильнішому уму не пощастить

Знак серця ницого у віршах потаїть.

Найпаче ж заздрості цурайтеся низької,

Щораз підбитої вульгарною злобою.

Уму високому вона повік чужа

І точить лиш нездар, немов залізо - ржа.

Блискучі успіхи печуть її й тривожать,

Супроти сильного всякчас вона ворожить.

Нездатна дорости до велетнів міцних,

Вона принизити до себе хоче їх.

Ми хитрощів таких ганебних уникаймо.

І слави в підступах безславних не шукаймо.

Мети єдиної із віршів не робіть.

І друзям інколи годину присвятіть:

Хай повелося вам зложити твір чудовий,

А вчіться й жити ви, й ставати до розмови.

За заповідь собі візьміте славу лиш,

Нехай не зваблює мерзенний вас бариш.

Щоправда, ні ганьби, ні злочину немає,

Як працею поет своєю заробляє,

Та давній ворог я хваленим тим співцям,

Що, ситі славою, у віршах бачать крам,

Грошовий тільки зиск у поетичнім дарі -

І вроздріб музою торгують на базарі.

Допоки ум людський, не знавши жодних слів,

Для наших пращурів законів не створив,

Жили вони в лісах, за здобиччю ганялись

І мало чим тоді од звіра відрізнялись.

Не право - сила їм вершила всі діла,

І кара, як тепер, по злочині не йшла.

Лиш мови людської музика легкокрила

Суворі звичаї чудовно пом'якшила,

В громади злагідні з'єднала дикунів,

Твердині вивела круг міст і городів,

Грізними карми вжахнула непокору

І право немощним створила на підпору.

Це все з поезії, запевнюють, пішло.

Відсіль і красне те подання розцвіло,

Що нібито Орфей здвигав піснями скелі

І тигрів зборкував, набіглих із пустелі,

Що змусив Амфіон, музика чарівний,

Каміння рушитися і стати в вал міцний.

Усі такі дива з гармонії вродились.

Тоді й оракули у віршах об'явились,

І жрець, напоєний божистим почуттям,

Гучними віршам стрясав високий храм.

Небавом, про діла співавши вікопомні,

Гомер скликав людей на подвиги невтомні,

А там і Гесіод досвічений учив,

Як жниво раннє нам з ледачих брати нив.

Так тисячі писань, віршованих уміло,

Земному родові являли мудру силу

І, ставши з давньою темнотою на герць,

Ушима сприйняті, доходили до серць.

Отож у Греції, на дяку музам красним

Вселюдно курено їм фіміамом ясним,

Мистецтво їхнє культ священий оточив,

І сотні їм на честь повстало вівтарів.

Аж бідність, ведучи й підлоту за собою,

Парнас позбавила шляхетності такої.

Поживи прагнення, як пошесть, розійшлось,

І слово писане олжею пойнялось,

І книги виникли без хисту та без тями,

І слуги Фебові зробились крамарями.

Не піддавайтеся ж захланним почуттям!

Як тільки золото блискуче сниться вам, -

Пермеса світлого минайте світлі межі:

Багатство не росте на тому узбережжі.

Поет - як і герой, і їм один закон:

Їх тільки лаврами вінчає Аполлон.

Ви скажете на це: і муза гордовита

Самою славою не може бути сита,

А бідний, голодом намучений піїт,

Як жалібно щодня мурчить його живіт,

На геліконову б вершину не зіп'явся:

Горацій не натще з менадами стрічався,

не мусів, як Кольте, він з остраху тремтіть,

Чи зможе віршами на їжу заробить.

Я не перечу вам, - та рідко в нашім часі

Така біда тяжка буває на Парнасі.

Хай не лякає нас убожества ярмо,

Бо під зорею ми ясною живемо,

І мудрий наш король того пильнує дбало,

Щоб лихо слуг його уклінних не спіткало.

О, Музи! Це ім'я  - дорожче над усе.

Нехай же знов воно Корнеля піднесе

На рівну "Сідові" прекрасному вершину,

Натхнення хай воно потужне дасть Расіну,

Щоб зору нашому дива він появив;

Хай Бансерад його вкладе у любий спів -

І на устах красунь той спів лунає всюди,

Розвагу несучи і радощі між юди;

Еклогу хай Сегре прикрасить цим ім'ям,

Хай славному дзвенять і стріли епіграм.

А де ж найти творця нової Енеїди,

Над Райном буде хто супутником Алкіду?

Хто в лірнім рокоті гучні його діла

Прославить, щоб луна всю землю потрясла,

І про Батавію нас слово дивне мовить,

Як з остраху вона собі наслала повідь?

Хто сонце Мастріхта ясне змалює нам

І військо, що лягло в страшному бої там?

Тимчасом, поки нам ці спогади зринають,

Героя Альпи вже новим вінцем вінчають,

Селен і Доль чоло приклонюють йому,

І пада Безансон у полум'ї й диму.

Де ж велетні, котрі, у спілку ставши грізну,

Стримали цей потік і силу цю залізну?

Чи, може, відступом одвернуть карний грім,

Раді, що повелось втекти ганебно їм?

О, скільки він твердинь і міст розбив унівець!

Якої слави він засяг собі, щасливець!

Злітайте ж, о співці, на щонайвищий шпиль:

Не досить буде тут звичайних вам зусиль.

А я, годованець колючої сатири,

Сурму не зважуся додати ще до ліри, -

Лише побачите, що я на полі цім

Допомагатиму порадами усім;

Додам до вашого натхнення і до праці

Науки, що її навчав мене Горацій;

Я покріплятиму уми вам і серця

І лаври покажу далекого вінця.

Пробачте ж, як таким керованим бажанням

Я приглядатимусь уважно всім писанням,

Од злота щирого фальшиве відділю

І витівки нездар огуджу без жалю.

Без мене іноді вам тяжко простувати,

Хоч краще я судить умію, ніж писати.

 

Герої Гомера.

 

В обох поемах Гомера вражає величезна кількість дійо­вих осіб, особливо в «Іліаді». Запам'ятати їх неможливо, та це й непотрібно. Багато з них з'являються, щоб відразу зникнути, бо самим перебігом Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Вони не вирішують долю того чи іншого бою, оскільки постають як звичайні воїни, нездатні протистояти справжнім ге­роям. Найчастіше Гомер показує їх у вигляді досить пасивної ма­си, яку ватажкам потрібно постійно спрямовувати і підбадьорю­вати. Діомед «запал у данаїв будив», Акамант «будив у троянців відвагу і мужність», Гектор «в бій закликає троянців», Гера радить Агамемнону «дух підняти у військах», і він це робить, звернувши­ся до вояків з лайливою промовою:

Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду мужні!

Де ті хвальби, шо немає на світі за нас хоробріших,

Де хвастовитість, з якою на Лемносі ви запевняли...

Ніби з вас кожен один проти сотні троян чи й двох сотень

Встоїть в бою, а тепер ми єдиного навіть не варті...

(«Іл.», VIII, 228-230, 233-234)

Звичайних воїнів Гомер здебільшого характеризує двома-трьома словами і називає їх імена. Герої, що діють у поемі в бага­тьох піснях, наділені індивідуальними рисами. Особливо це сто­сується головних персонажів поеми, яких не так уже й багато. З грецького табору це Агамемнон, Менелай, Ахілл, Діомед, Одіс­сей, Аякси (Еанти), Патрокл, Нестор; з троянського — Пріам, Гектор, Паріс, Еней та деякі інші. Саме вони стають головною силою у Троянській війні. Ці могутні герої згуртовують воїнів, ведуть їх у наступ, запалюють особистими подвигами і, власне, вирішують долю даного бою.

Образи героїв статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. І якщо в ході розповіді поет додає певному образові якихось нових рис, то ці риси лише розширюють уявлення про нього, а не поглиблюють. Тобто з'являються певні зовнішні озна­ки, які не розкривають внутрішнього світу героя, його почуттів і думок, а лише свідчать, що вони в нього є. Адже Гомер жив у ча­си, коли люди ще вкрай мало знали про власну психологію. Тому він не міг розкрити всю складність людської душі, людських пе­реживань, психологічні спонуки вчинків того чи іншого героя. Не знаючи, як умотивувати дальшу дію героя (а вона мала б бути підказана його розумом чи почуттям), Гомер вдається до постій­ного в його поемах прийому — втручання богів. Саме порада чи наказ якогось божества зумовлює дії персонажа.

Ахілл. У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців Ахілла. За сталою традицією його коротко характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших образів Гомера, суперечливий і, як можна здога­датися, достатньо вразливий.

З самого початку поет відмічає надзвичайну запальність ге­роя:

 

...І гірко Пелідові стало, і серце

В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:

Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити,

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?

(«Іл.», І, 188-192)

 

Отже, Гомер лише констатує у героя боротьбу між розумом і гнівом, але ніякого внутрішнього конфлікту не показує. Якою ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить — запаль­ність чи тверезість? Відповіді немає і бути не може. Зате з'явля­ється Афіна, яка і радить Пелідові помститися Агамемнону ін­шим чином — вийти з бою. Відразу ж виявляються нові риси Ахілла — пасивність і слізлива м'якість, навіть сентименталь­ність, що дивно контрастує з його суворістю. Плачучи, він скар­житься матері Фетіді на втрату коханої Брізеїди. Незабаром вияв­ляється і його ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після вбивства Патрокла Гектором в Ахіллі зникають всі інші почуття, крім жаги помсти, ненависті до троянця і водно­час — любові й болючої жалості до друга. На полі бою Ахілл стає ще жахливіший. Це втілення сліпої непереборної й руйнівної си­ли, що наводить жах на троянців, дикої звірячої помсти, нещад­ної й невмолимої смерті. І, хоч як дивно, все це співіснує з любо­в'ю і скорботою, образ вірного друга не залишає Ахілла ні на мить.

До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побож­ність. Він часто звертається до богів, зокрема до Зевса. Коли з'являються посли від Агамемнона, герой поводить себе стри­мано, навіть виявляє лагідність до них — адже це ні в чому не винні його товариші по зброї. У час свого гніву він не забуває про пораненого воїна і посилає до нього Патрокла, а пожежа на кораблях спонукає його вступи­ти в бій і допомогти ахейцям. Його розчулюють сльози Пріама, він ставиться до нього з чуйністю і людяністю, погоджується від­дати тіло Гектора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співісну­ють прямо протилежні начала. З одного боку — люта злоба, жор­стокість, безсердечність, звіряча мстивість. Не випадково навіть Патрокл дорікає йому за загибель ахейців:

З іншого боку, цей герой-велет здатний сумувати, гірко рида­ти, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття по­роджені в Ахілла певними стихійними началами, що надають йо­го образові і могутності, і наївно-дитячої безпорадності. До того ж він оповитий ореолом трагічності, бо йому рокована загибель у цій війні. Ім'я героя часом супроводжує епітет «короткочасний». Але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагаєть­ся втекти від страшної долі.

 

За міфом, тіло Ахілла було непроникливим для людської зброї, єдине вразливе його місце — п'ята («ахіллесова п'ята»). Проте Гомер не згадує цієї деталі і в даному випадку «деміфологізує» героя. Стихійно-наївний реалізм поета вже не може при­йняти подібну, надто вже казкову рису — адже вона б тільки при­низила і навіть дискредитувала подвиги героя. Справді, він би став схожим на різника, який зайшов в отару овець і почав різати беззахисних тварин. Уникаючи подібного ефекту, Гомер протя­гом усієї оповіді підкреслює величезну фізичну силу Ахілла, його бойову майстерність, які й допомагають перемагати ворогів, а са­мому залишатися неушкодженим.

І все ж, незважаючи на всі свої суперечності і деякі риси, що дісталися йому з періоду варварства раннього родового суспільст­ва, образ Ахілла постає як утілення героїчного начала і відданості інтересам батьківщини. Саме тому Ахілл — найвидатніший тра­гічний герой епічних поем і, значною мірою, всієї античної літе­ратури.

Гектор. Змальовуючи образ цього троянського героя, Гомер наділяє його деякими рисами, притаманними як Ахіллу, так і ін­шим воякам. Він наймогутніший серед троянців, у бою — хороб­рий, жорстокий і нещадний до ахейців. Гомер підкреслює його побожність, хоча перед самою смертю Гектор і розуміє, що став жертвою підступної богині Афіни, яка обдурила його. Проте най­характерніша його риса полягає у безмежній вірності обов'язку, переконанні у справедливості його мети на землі — захисті Трої. Цьому високому завданню підпорядковані дії та помисли героя, і ніщо не може відвернути Гектора від його звершення.

Гектор завжди відчуває сором від самої лише думки, що тро­янці можуть його звинуватити в нестачі сміливості й невмінні ке­рувати військами. Тому деякі його подвиги набувають характеру сліпої одчайдушності, самовідданого героїзму. Проте в героя не­одноразово виникають вагання, страх перед суперником. Зустрів­ши в бою Еанта, який одним своїм грізним виглядом лякає всіх троянців, Гектор відчуває, «як в грудях сильніше забилося сер­це», але він переборює цей раптовий страх і приймає виклик ахейця. Навіть поранений, продовжує двобій. Гектор позбавле­ний богатирської непохитності Ахілла; крім вагання, він сповне­ний непевності, усвідомлює свої помилки (і тому страждає), зви­нувачує себе в даремній загибелі багатьох воїнів. Глибоким тра­гізмом проникнуті рядки, що оповідають про сум'яття почуттів героя перед останньою його зустріччю з Ахіллом:

Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь,

Полідамант мене перший образливим словом зустріне,

Що він до міста троян одвести мені радив раніше,

В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий.

Я ж не послухав його. А було б набагато це краще!

Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям,

Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні,

Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене:

«Гектор наш люд погубив, на свою покладаючись силу».

Так говоритимуть. Тож набагато було б мені краще

Як на двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись,

То від руки його славну загибель прийнять перед містом.

(«Іл.», XXII, 99-110)

Він згадує ридання й благання близьких йому людей, які вмо­вляли не виступати проти Ахілла, але Гектор тоді не зважив на них. Самовпевненість і нерозсудливість, засліплення перемогами приводять його до драматичного фіналу. Особливо жахливим ви­глядає епізод двобою троянця з ахейським героєм. Не витримав­ши напруження, Гектор тікає від Ахілла і тричі оббігає навколо стін Трої. Але його доля вже вирішена на Олімпі. Біг перериває підступна Афіна, набравши вигляду його брата Деїфоба, який, мовляв, допоможе йому в бою. Проте з початком сутички богиня зникає, і Гектор, до якого повертається рішучість, починає свій останній бій.

 

Ще один важливий епізод відкриває у Гекторі нові риси. Під час прощання з Андромахою він постає не тільки як полум'яний патріот, а і як ніжний, турботливий чоловік і батько. Відважний герой раптом перетворюється на звичайну людину, яка мусить розстатися з найдорожчими для неї створіннями. Ця сцена на­стільки життєва і реально-достовірна, що своєю зворушливою безпосередністю і драматизмом завжди хвилюватиме людей.

Одіссей. Безпосередньою антитезою іншим головним героям гомерівських поем стає «велемудрий», «незламний», «розумний», «хитромудрий», «невпинний в трудах і лукавстві» Одіссей. Самі епітети свідчать, що найголовнішою зброєю цього «мужоборця» є хитрість, поєднана з великим практичним розумом і досвідом. Це дає йому можливість неушкодженим виходити з найскладніших і найнебезпечніших ситуацій. Проте слід зауважити, що сили й бо­йової майстерності йому не бракує. Після Ахілла і Діомеда він третій за доблестю у війську ахейців. Хитрість, здатність до обма­ну — якості в Одіссея природні, такою є його натура. Часом він починає брехати навіть тоді, коли немає ніякої потреби, заради самої брехні. За розум та інші чесноти його високо цінує Афіна, але вона радить йому позбутися крутійства.

Образ Одіссея також надзвичайно складний, тому однознач­но, тільки як хитруна, дурисвіта і прагматика, його кваліфікувати не можна. Нерідко він схожий на інших героїв.

І це не випадково. Значною мірою Одіссей був породженням нового періоду, у який вступило общинно-родове суспільство.

Безперечно, за традицією, Гомер залишив йому певні якості від варварської епохи. Наприклад, Одіссей також надзвичайно жорс­токий. Та якщо в інших героїв ця риса характеру пояснюється за­палом бою, ненавистю до суперника, загалом — тривалою вій­ною, то Одіссей виявляє жорстокість і в мирних умовах. Досить пригадати розправу з обеззброєними женихами й особливо — страту за його наказом Мелантія і дванадцятьох служниць.

Новий період родового суспільства позначився зародженням торговельних відносин, появою рабовласництва, приватної влас­ності. Відповідні зміни відбулися і в окремій індивідуальності, у якій особливо розвивається ініціатива, прагнення діяти, відігра­вати дедалі більшу роль у громадському житті. Тонкий спосте­рігач, Гомер робить носієм усіх цих якостей Одіссея. Розумний і далекоглядний, здатний орієнтуватися у найскладніших обстави­нах, енергійний і красномовний, практичний у всіх своїх вчин­ках, він утілює ті нові зміни, що відбувалися в суспільстві. Це діс­тає свій вираз і в надзвичайній кмітливості й діловитості, фантас­тичній спритності, що так контрастували з прямолінійними діями і подвигами інших наївних героїв. Він винаходить дерев'я­ного коня, завдяки якому було спалено Трою (звідси епітет «городоборець»), з дивовижною спритністю пропливає через Скіллу і Харібду, повз підступних і звабливих сирен, обдурює і осліплює, Поліфема, детально розробляє план знищення женихів. Розсудливий хазяїн, він ніколи не випустить із рук те, що йому належить. Навіть смуток чи туга не заважають йому пам'ятати про вигоду. Наприклад, прибувши від феаків на Ітаку, він перед­усім потурбувався про їхні подарунки.

 

 

Обачливий розум Одіссея завжди спрямований на досягнення практичної мети. У повсякденному житті, на народних зборах чи військових нарадах він ніколи не забуває про свою вигоду. Ма­буть, значною мірою саме вона штовхає його до нових пригод, до пошуків нового й невідомого. Але до практицизму героя домішу­ється і щось інше, що змушує його нехтувати природну обереж­ність, навіть не слухати «віщого серця», яке попереджує про не­безпеку. Це — допитливість. Ідучи до кіклопа, «потвори страш­ної», зовсім не схожої на людину, Одіссей каже:

 

Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують, — Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають, Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні.

(«Од.», IX, 173-177)

 

Сподівання відшукати дивних і невідомих людей, на власні очі побачити те, чого ще не бачив, перетворюють Одіссея на справжнього дослідника — географа, ботаніка, етнографа. Його все цікавить у нових країнах: звичаї, одяг і мораль, невідомі рос­лини з дивними властивостями у країні лотофагів, соціальний і політичний устрій суспільства на острові кіклопів, їхній побут і харчування, що вражають Одіссея своєю дикістю і примітивніс­тю. Та ж сама спонука штовхає його почути звабливо-смертельні для людини пісні сирен, щоправда, перед цим він просить своїх товаришів прив'язати його міцно до щогли.

Гомер неодноразово нагадує про страждання Одіссея. Справ­ді, його десятирічні мандри після Троянської війни супроводжу­ються безперервними муками, викликаними тугою за батьківщи­ною і дружиною. Не випадково з'являється новий епітет — «багатостраждальний». Засмучений він і тим, що йому доводить­ся багато потерпати від гніву богів, хоч він їх шанує і завжди при­носить щедрі жертви. Проте героя переслідує і Посейдон, і Геліос, і сам Зевс за завдані їм образи. Звідси й саме ім'я Одіссея, що означає «ненависний богам».

Страждання примушують героя проливати багато сліз у різних ситуаціях. Він плаче, коли перебуває у німфи Каліпсо або чак­лунки Кірки, коли слухає пісні сліпого Демодока про героїв Тро­янської війни. Заспокоюється Одіссей лише тоді, коли дістається рідної домівки і його впізнає Пенелопа. Згадаємо ще одну рису. Незважаючи на свої багатства, Одіссей вміє, коли це потрібно, вправно працювати і майструвати. Колись він власноручно збу­дував і спальню, і подружнє ліжко, використавши для нього пе­ньок величезної маслини, та ще й «золотом, сріблом оздобив йо­го і слоновою кістю». Одіссей сам дає собі характеристику:

 

З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику, З смертних зі мною ніхто не зрівняється в жодній роботі: Швидко розкласти вогонь, сухих на те дров нарубати, Різати й смажити м'ясо, вино розливати по кубках — Все, що на службі в заможних людина виконує проста.

(«Од.», XV, 319—324)

 

Резюмуючи викладене, можна зробити висновок, що образ Одіссея поряд з образом Ахілла — один із найскладніших у гоме­рівських поемах. Носій головної риси — пристрасно-фанатичної вірності вітчизні і дружині, — він разом з тим має і ряд інших якостей, властивих уже новій епосі — епосі самого Гомера.

У пізнішій літературі їх носіями будуть численні персонажі комедій і навіть трагедій різних авторів.

 

 

 

 

 

 

Народність Гомера.

У своїх творах Гомер відобразив історію грецького народу від часів героїчного патріархату, усього общин­но-родового устрою і до зародження в ньому нових рабовласни­цьких відносин.

 

Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, ви­роблені до нього аедами. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народ­ною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кра­щих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три ге­рої Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним симво­лом своєї епохи. Ахілл — втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей — розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор — патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мир­ному житті чи ще якоюсь доброчесністю.

Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу опо­відь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливу на розум і серця людей.

Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у яко­му б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити чи дис­кредитувати того чи іншого троянського героя, довести зверх­ність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені пое­том з такою ж об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера — гуманізм.

Здається, що це поняття несумісне із зображеною в «Іліаді» війною. І все ж поет, який присвятив цілий твір описам кривавих битв, є справжнім гуманістом. Війни, мабуть, він сприймав як страшну і жорстоку необхідність адже в той час племена безпе­рервно воювали між собою. Справді, в поемі дуже багато сцен боїв, убивств, поранень. Через це, до речі, ще зовсім недавно Гомера незмінно називали співцем героїки війни. Але це тверджен­ня хибне. Бо з тієї ж самої поеми стає очевидним, що автор не оспівує, а засуджує війни, особливо агресивні. Устами старого Нестора Гомер узагалі відкидає думку про війну як засіб ви­рішення справ:

Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі Чвари війни міжусобної, людям такі осоружні.

(«І*.», V, 63-64)

А втім, Гомер припускає морально виправдану війну. На його погляд, Троянська і була такою війною, оскільки троянці вчини­ли злочин, викравши Єлену і скарби Менелая, і тим самим образили грецький народ. Щоправда, поет сам розуміє слабкість та­кого обгрунтування війни, розв'язаної ахейцями. Про це гово­рить і Гектор — греки прибули «проти волі богів», і навіть сам Ахілл, який розуміє, що б'ється «проти мужів, що власних дру­жин боронили». Рядових учасників війни Гомер розглядає як по­кірливих виконавців волі богів, винагорода для них — смерть. Таким чином, в «Іліаді» можна простежити чітку тенденцію — антивоєнне спрямування, і воно цілком відповідає гуманному ста­вленню Гомера до людини.

Змальовуючи криваві картини війни, Гомер-гуманіст разом з тим інколи дуже різко засуджує всякі прояви жорстокості, звірячого ставлення до суперника, глузування з переможеного. Ахілл — улюблений герой Гомера, але коли він, убивши Гектора, починає знущатися з його тіла, тон поета різко змінюється, вус­тами інших героїв він його засуджує. Навіть Аполлон, який сла­вився своєю жорстокістю, обурений дикою поведінкою Ахілла:

Волите завжди зловмисному ви помагати Ахіллу, Мужеві, що справедливості в серці і щирого в грудях Розуму в ньому немає. Він схожий на дикого лева, Що лиш на поклик могутньої сили й зухвалого духу Напади чинить на людські стада, щоб поживу здобути. Так же утратив Ахілл милосердя та навіть і сором...

(«Іл.», XXIV, 39-44)

Симпатії Гомера тут явно на боці переможеного Гектора, а не звитяжця Ахілла, який б'ється заради помсти, а троянець гине, захищаючи своє рідне місто.

Гостро критикує поет і «вождя народів» Агамемнона за його пихатість, несправедливі вчинки і зневагу до простих воїнів. Проте є у нього епізоди, у яких герої, вихваляючись своїми по­двигами, розповідають про вчинені ними звірства, та й сам поет говорить про них, не виявляючи ніякого обурення. Один з росій­ських перекладачів Гомера М. Мінський у передмові до «Іліади» слушно писав: «Герої кидаються в бій, наче вовки, здирають об-ладунок з убитих, нівечать їхні тіла». Подібні «варварські» сцени виникають, мабуть, у поета не випадково. Адже він не міг відійти від об'єктивності і змушений був зображувати звичаї і вчинки людей, що йшли від стародавнього дикунства. Але, показуючи подібні пережитки цього звірячого минулого, хижі інстинкти лю­дей цієї доби, Гомер намагається перебороти їх новою психоло­гією чи ідеями пізнішого культурного суспільства.

Антивоєнні тенденції Гомера виявляються і в тому, що він ніколи не забуває про мирне життя. «Іліада» — поема про війну, але мрії багатьох воїнів і навіть героїв зосереджені навколо їхніх рідних домівок і повернення до них. Про це думає навіть ініціа­тор походу Менелай:

Врешті озвався із словом до них Менелай гучномовний:

«Слухайте ж ви і мене. Найтяжчим-бо пройняте болем

Серце моє. І сам-бо я мислю — вже час розійтися

Мирно аргеям з троянами. Досить вже лиха зазнали

Через цю зваду мою і призвідця її Александра...»

(«Іл.», III, 96-100)

Де тільки можливо, поет незмінно згадує мирну працю. На­приклад, двоє суперників мають розпочати бій. Але перед цим Гомер називає ім'я одного з них, його батька, місто, з якого він прийшов, професійну майстерність, якщо він був землеробом чи ремісником:

Всі утікали. А Гектор убив одного Періфета,

Сина Копрея, з Мікен, що від владаря Еврістея

Вісті приносив не раз могутній Геракловій силі.

Син в цього гіршого батька родився, кращий багато

В доблестях різних — у швидкості ніг і воєннім мистецтві,

Розумом же між найперших мікенських мужів визначався.

(«Іл.», XV, 638-643)

Або інший приклад з тієї ж поеми:

Син Гармоніда Тектона Ферекл був тоді Меріоном

Вбитий, а мав до майстерності він усілякої вмілі

Руки, — його відзначала й любила Паллада Афіна.

Він мужоборцю Парісу човни збудував рівнобокі...

(«Іл.», V, 59-62)

Показовим є опис Ахіллового щита і зокрема картин, вирізьб­лених на ньому Гефестом. Здавалося б, що ця важлива частина бойового обладунку героя мала прикрашатися виключно сценами боїв і військового побуту. Проте лише один малюнок з усіх — об­лога міста і бій під його стінами — присвячений війні. Решта ж змальовує мирне життя людей: тут і весілля з танцюючими юна­ками й дівчатами, і орачі на родючих ланах, і женці, які вже зби­рають буйний врожай, і молоді виноградарі з корзинами, сповне­ними зрілими гронами, і череда «круторогів биків», на яких несподівано нападають леви, і танцювальний майданчик з мальо­вничими танками.

В «Одіссеї» батальні сцени взагалі відсутні, крім тих, що про них розповідає Одіссей чи співець Демодок. Вона сповнена кар­тинами мирного життя, у якому головними дійовими особами стають ремісники, селяни, виноградарі, торгівці, слуги, раби і са­мі господарі. Навіть дружина Одіссея, «Пенелопа розумна», тче покривало і займається іншими роботами. Та й сам Одіссей ніко­ли не був лінивим до роботи. Таким же працьовитим виявляється і Телемах, і старий батько Одіссея Лаерт. З особливою симпатією розповідає поет про вірних слуг Одіссея свинопаса Евмея і воло­паса Філотія, які дбають про добробут Одіссеєвого дому і нена­видять марнотратних та пожадливих женихів.

 

Головне меню

  1. Home
  2. Головна
Limon Tour World Guide Tranzito